Вивчення Біблії

Щоденні читання

Суботня школа

Суботня школа

Ваше здоров’я

Ваше здоров'я

Архів за Квітень, 2018

1 травня

Автор SDA.if.ua. Категорія Теми до визначних дат

Першого травня в Україні відзначають Свято праці, або День міжнародної солідарності трудящих. Взагалі, свято відзначається в 142 країнах світу, тому не дивуйтесь, бо саме сьогодні хочеться привернути вашу увагу не до праці, а до часу, який допомагає відновлювати сили.

Але для початку, хочу розповісти смішну історію, в якій розповідається, як в одну з груп дитячого садка зайшла завідувачка, й запитала:

–  Діти, в яку гру ви граєте?

–  Ми граємось в дитячий садок, – відповіли діти.

  • Як цікаво! Можна мені подивитись? А хто у вас Володя?
  • Володя у нас водій машини. Він привозить продукти, щоб з них варили обід.
  • А хто у вас Таня? – питає завідувачка.
  • Таня кухар, вона варить обід, – відповіли діти.
  • А що у вас робить Надя?
  • А Надя у нас ніколи нічого не робить. Вона у нас завідувачка.

В цей напружений час, більшість людей хотіли б кимось керувати, але й у завідуючих багато обов’язків, просто діти не бачать їхньої роботи. Робота і відповідальність є у кожній професії.

Слово Боже радить усім, хто став християнином, наполегливо працювати, аби забезпечувати свої сім’ї:

«Хто крав, хай більше не краде, але краще хай працює, роблячи своїми руками добро, щоб мав що подати тому, хто має потребу» (Ефес. 4:28).

Взагалі, більшість з нас живе в дуже напруженому ритмі та зв’язаний по руках і ногах нескінченними обов’язками, на виконання яких зовсім немає часу. Мати Тереза казала: «Я думаю, що світ сьогодні перевернувся з ніг на голову. Він дуже страждає, бо в домах і сім’ях мало любові».

Серед бурхливого світського гамору ми постійно кудись спішимо, але, на превеликий жаль, як правило, сівши ввечері, щоб відпочити, пригадуємо, що все-одно не встигли зробити ще щось дуже важливе.

У нас завжди не вистачає часу на дітей, немає часу один для одного. Немає часу, аби радіти одне одним.

Нестача часу перетворилась у нас на проблему:

  • Біжимо на роботу;
  • Спішимо до Церкви;
  • Не спілкуємось, а спішимо поговорити з дітьми і батьками.

Особливо зайняті жінки, бо коли жінка повертається з роботи, то вдома на неї чекає безліч обов᾽язків. Вона мусить приготувати вечерю, випрати, прибрати, попрасувати, забрати зі школи дітей, допомоги їм з уроками, викупати їх і вкласти спати. Крім того, опитування показали, що дуже мало чоловіків допомагають дружині виконувати домашню роботу. Але це не тому що ліниві, а тому що самі стомлюються, заробляючи гроші важкою працею.

Взагалі, ХХІ століття вважають ерою «трудоголіків» – люди розуміють, що їх успішність і добробут залежать від зусиль та праці. Сотнями тисяч виїжджають за кордон, щоб старанно працювати, робити все можливе зі свого боку, аби забезпечити себе і свою сім’ю. Звичайно, що ніхто не має права це осуджувати, бо Біблія не схвалює байдикування (див. Прип. 6:9; 13:4; 2 Сол. 3:10). Однак, у своєму доброму прагненні, ми можемо стати настільки нерозважливими, що будемо страждати самі, та прирікати на страждання тих, кого любимо й про кого піклуємось.

Як стверджують вчені, люди, які працюють щодня 10 і більше годин, завдають шкоди організмові.

Часто можна чути: батько весь час зайнятий і стверджує, що робить це задля своєї сім’ї. Проте, саме сім’я страждає через його постійну відсутність.

Трирічний хлопчик, якось підійшов до своєї мами і запитав:

  • Мамо, ми підемо колись на Небо?
  • Так любий, – відповіла мама.
  • А я б хотів, щоб і тато пішов на Небо, – продовжив хлопчик.
  • Звичайно, – а хіба ти думаєш, що він не піде?
  • Ні, він завжди дуже зайнятий і не може кинути свою роботу.

Не секрет, що і в ревних християн часто бажання зробити кар’єру, заробляти багато грошей і бути успішним домінує до такої міри, що в жертву приноситься шлюб, сім’я і навіть здоров’я.

Один чоловік, стоячи біля каси залізничного вокзалу, довго вагався, на якому поїзді йому їхати – швидкому чи звичайному, пасажирському?

Без сумніву, що кожен з нас, вважає, що краще їхати на швидкому, який не зупиняється «біля кожного стовпа», як звичайний поїзд. І ми часто летимо вперед, забуваючи про те, що ми не швидкі ешелони а, як казав Давид Богу: «Приходько я в Тебе, мандрівник, як батьки мої всі!» (Пс. 38:13). І як кожний мандрівник, ми стомлюємось і маємо потребу у відпочинку.

Але, в гонитві за грошима, щоб заробити на щось престижне чи виплатити кредит, часто не помічаємо, що звертаємо з вірної дороги вбік, на світську буденну дорогу, де немає попереджувальних і забороняючих «дорожніх знаків», які ставить для нас добрий Господь. А спохвачуємось, коли опиняємось в якійсь біді.

Розповідають про іншого чоловіка, якого закрили на вершині башти і йому необхідно було дати про себе знати людям, які проходили внизу. Його криків вони не могли почути, і тоді, щоб привернути увагу, він почав кидати золоті монети.

Люди внизу, побачивши монети, почали їх збирати і сварились, щоб заволодіти золотом, але ні один чоловік не підняв голову, щоб подивитись в гору, щоб побачити в якій біді невільник.

В кінці-кінців в’язневі вдалось відірвати від стіни кусок штукатурки і кинути вниз. Цей кусок попав в голову перехожому і поранив його. І лише тоді ця людина подивилась в гору і побачила в’язня.

Подібним чином ми часто приймаємо благословення, які зверху зливає на нас Господь. Але замість того, щоб зупинитись, підняти голову вверх і подивитись від Кого надходять ці благословення, виснажливо працюємо й стараємось мати ще більше. І тільки, коли стається якась біда чи хвороба, ми зупиняємось, стаємо на коліна і піднімаємо свої погляди  вверх.

Звичайно, що Богу приємно, коли ми маємо гарну професію, добре заробляємо, але Він навчає, що кожному просто необхідні зупинки, щоб озирнутися назад, оцінити зроблену роботу і поглянути по-сторонах, чи туди ми йдемо. Іншими словами, зациклившись на земних потребах, придаючи багато уваги буденним справам, забуваємо зупинитись і прислухатися до того, що каже Бог. Але, від самого створення світу Бог не лише просить, але й свідомо робить так, щоб Його народ зупинявся для цього.

Згадаймо сорокарічну подорож ізраїльського народу:

«І коли підіймалася хмара з-над скинії, то потому рушали Ізраїлеві сини, а на тому місці, на якому хмара ставала, там таборували Ізраїлеві сини. На Господній наказ рушали Ізраїлеві сини, і на Господній наказ таборували. Усі ті дні, коли хмара перебувала над скинією, вони таборували. А коли хмара багато днів позоставалася над скинією, то Ізраїлеві сини виконували Господню сторожу, і не рушали. І бувало, що хмара була над скинією полічені дні, то вони на Господній наказ таборували, і на Господній наказ рушали. І бувало, що хмара була від вечора аж до ранку, а підіймалася хмара вранці, то рушали вони. Або день і ніч була, і підіймалася хмара, то рушали вони. Або два дні, або місяць, або рік хмара була над нею, над скинією, Ізраїлеві сини таборували, і не рушали, а коли вона підіймалась, рушали вони» (Чис. 9:17-22).

Сінайська пустеля була школою не лише фізичного, але й морального виховання, з якої Божий народ повинен був вийти оновленим і відродженим. Ізраїльтяни, подорожуючи пустелею, зупинялись на одну-дві ночі, а то й на цілий рік, і це було не випадково. Після таких зупинок Бог змінював маршрут, хоча мета (тобто, Земля Обітована), залишалась єдиною.

Це чудовий приклад Божого керівництва. Так само й нам, корисно робити зупинку і подивитись: де стоїть «хмара»? Але, на жаль, ми часто пробігаємо деяку дистанцію, а потім помічаємо, що забігли надто далеко. Лише, коли стається біда, бачимо, що через суєту і фінансові проблеми, ми не помітили головного.

Близько сотні років тому, одного члена Британського парламенту, якого звали Самюель Плімсоль, схвилювала проблема на флоті країни. Справа в тому, що на морі часто тонули переповнені вантажні судна, і при цьому гинули люди й пропадало майно. Тоді він ініціював закон про обов’язкове нанесення на борт усіх вантажних кораблів лінії граничного осідання. Судно можна було навантажувати, аж поки вода не доходила до цієї позначки. Моряки досі називають її лінією Плімсоля.

Добре, щоб кожен з нас мав свою «лінію Плімсоля» – ту межу, де треба зупинитися і заради власного здоров’я, щастя ближніх, не намагатися взяти на себе більше обов’язків, ніж можемо виконати. На зупинках ми перевіряємо свій духовний і фізичний стан.

Недавно повідомлялось, що в результаті багаторічних експериментів, які проводились в сухопутних військах США, було виявлено, що на марші солдати стають витривалішими і можуть бігти на великі відстані, якщо через кожні 50 хвилин зупиняються, скидають ранці й відпочивають 10 хвилин. Тепер їх просто заставляють відпочивати десять хвилин з кожної години.

Але вчені виявили, що Бог наділив серце людини такими ж якостями відпочинку, до якої американські вчені дійшли розумом після довгих експериментів. Кожний день серце переганяє по всьому організму таку кількість крові, якою можна б було наповнити цілу залізничну цистерну. А уявіть, скільки роботи воно звершує протягом п’ятдесяти чи сімдесяти років? Як воно може витримати таке навантаження?

Майже усі люди вважають, що серце працює весь час, але насправді, після кожного скорочення є певний період відпочинку. При скороченнях з частотою сімдесят ударів за хвилину, серце фактично працює лише дев’ять годин з двадцяти чотирьох. Тобто, Бог і тут передбачив все, щоб не було навантажень.

Ось чому наші тіла часто посилають нам сигнал про те, що прийшов час відпочивати, а іноді ці сигнали звучать так голосно, що доводиться лікуватись. На жаль, ми часто настільки захоплені гонитвою за грошима, що не прислухаємось до голосу власного організму. Багато людей, уражених хворобою, рано чи пізно просто вимушено лягають на відпочинок, але головне запитання: чому я не зробив цього вчасно?

Як ви думаєте: чи міг Бог створити Землю з творінням і природою за один день? Дитяче питання. Але Йому дуже хотілося зупинитись і подивитись на Свою роботу, щоб порадіти: «І Бог побачив, що добре воно» (Бут. 1:21).

Бог наскільки нас любить, що передбачив навіть «обов’язкові» зупинки. Сьомого дня, після завершення творіння, Він спочивав. Єврейське слово, перекладене словом «спочив», має той самий корінь, що й «субота» («шабат»). Цей факт показує, наскільки сьомий день, субота, та запропонований у ньому відпочинок вплетені у саме полотно творіння. Як би нам не було важко зрозуміти це, але текст ясно повідомляє: Сам Бог спочивав суботнього дня.

Ісус Христос сказав: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи» (Мар. 2:27). Тобто, субота не замикається сама на собі. Вона була задумана як благословенний для людини день фізичного відпочинку і спілкуванням з Богом. А ось фарисеї ставилися до цього дня так, ніби людина була створена для служіння суботі, а не субота задовольняла її потреби. І тепер буває, що людина бачить в суботі тягар.

В одній притчі розповідається, як Бог створив голуба, але той почувався нещасним і прийшовши до Свого Творця сказав:

– Володарю Неба і Землі, якийсь кіт хоче мене злапати й з’їсти. Тому усі свої дні я проводжу у відчайдушній втечі, користуючись цими нічого не вартими лапками, які Ти мені дав.

Тоді Творець змилосердився над голубом і подарував йому сильні крила.

Але за кілька днів він знову повернувся до доброго Бога, благаючи:

  • Володарю Неба і Землі, кіт далі за мною полює. Мені й так було важко втікати від нього моїми слабенькими лапками, а тепер ще й з важкими крильми на плечах мушу бігати.

Творець усміхнувся і сказав:

  • Голубе Мій, Я не для того дав тобі крила, щоб ти носив їх на плечах, а для того, щоб вони тебе підносили до Неба!

Так само й субота дана для того, щоб ми підносились до Престолу Бога, а не носили її як тягар.

Взагалі, якщо і є щось дуже важливе для людей 21-го століття, то це субота. Суспільство, яке страждає від стресів, хвороб серця та хронічної перевтоми, потребує зцілення. Бог пропонує вихід із нескінченних проблем сучасного життя. Він дає можливість зробити зупинку в суботній день, щоб «зарядити розряджені батареї» нашого єства і переглянути свої життєві цінності. Субота нагадує нам про те, що прийшов час відпочити від суєти й шуму цього світу та прийти в присутність Того, Хто створив нас і знає наші потреби.

Нам необхідно усвідомлювати межі своїх можливостей. А регулярно зупиняючись для відпочинку, ми дозволяємо Богу відновлювати тіло й  духовний стан, щоб бути готовими для виконання Його волі.

Якось Ісус навів приклад про чоловіка, який роками накопичував майно, але через передчасну смерть не міг насолодитися своїми розкошами: «І Він розповів їм притчу, говорячи: В одного багача гойно нива вродила була. І міркував він про себе й казав: Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх? І сказав: Оце я зроблю, порозвалюю клуні свої, і просторніші поставлю, і позбираю туди пашню свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися! Бог же до нього прорік: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?… (Луки 12:16-20).

І в кінці притчі Ісус зробив підсумок: «Так буває із тим, хто багатіє для себе, але не багатіє для Бога» (Луки 12:21).

Хіба той чоловік робив щось погане? Хіба це гріх, щоб тяжко працювати, аби забезпечувати сім’ю? Ні. Але проблема в тому, що він зосередився лише на матеріальному й забув про Бога. Саме тому всі його маєтки, набуті важкою працею, не принесли жодної користі. Більше того, Ісус заохочує нас зупинятись і думати про вічне: «Не працюйте для поживи, що гине, але для поживи, що залишається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський; бо Його призначив Бог Отець! (Йоан. 6:27).

Отже, ми повинні працювати, щоб жити, а не жити, щоб працювати.

Ви помітили, що навіть в церквах, священики й проповідники говорять лише про працю. Я жодного разу не чув проповідь про відпочинок. Звичайно, що працювати потрібно, але потрібно вчитись гарно відпочивати й розслаблятись. І ніхто, крім Бога, цьому не хоче вчити.

Ось лише два біблійних тексти:

1 – «Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої» (Йоан. 4:6).

2 – «І сказав Він до них: Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте. Бо багато народу приходило та відбувало, аж навіть не мали коли й поживитись» (Марк. 6:31).

Бачимо, що Ісус не лише Сам відпочивав, але й навчав апостолів, щоб приділяли час для відпочинку. Отже, незалежно від того, наскільки ми молоді й сильні, нашому тілу необхідний відпочинок, бо рано чи пізно зловживання своїм організмом дасть про себе знати. Питання в тому, чи дійсно після цих слів ми будемо шанувати своє здоров’я?

А головне, що нам потрібно зробити після цих роздумів, це зупинитись.

 «Спочиньте і знайте, що Я Бог» (Пс. 45:11).

У Біблії міститься ще одна мудра порада: «Краща повна долоня спокою за повні дві жмені труду та за ловлення вітру!» (Еккл. 4:6). З цього вірша видно, наскільки важлива поміркованість. Ми не можемо дозволити роботі цілком поглинути нас. Потрібно дбати про своє емоційне та фізичне здоров’я, знаходити час для відпочинку і вміти насолоджуватись плодами власної праці.

В одній історії розповідається, як два лісоруби працювали у лісі. Їхні дерева мали дуже грубі стовбури. Один рубав своє дерево  наполегливо і зупинявся лише на хвилинку, щоб перепочити. А другий щогодини робив собі тривалу перерву. І хоча дерева були однаковими,  перший за цілий день зробив лише половину справи, але так стомився, що не міг вже підняти сокиру. А другий, таки зрубав своє дерево.

Перший лісоруб не повірив своїм очам і сказав:

– Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав, але як тобі вдалося так швидко скінчити?

Другий, усміхаючись відповів:

  • Ти бачив, що я кожну годину робив собі перерву. Проте ти не помітив, що перепочинок я використовував для того, аби підгострити сокиру.

Наші душі також подібні на гостру сокиру, і щоб вони не затупились, потрібно зупинятись, переривати роботу і «гострити» їх. Зупинятись в суботу, щоб побути ближче з Богом; зупинятись, щоб послухати музику, влаштувати собі прогулянку, допомогти тим, хто має потребу; не соромлячись обняти й поцілувати тих, хто тобі дорогий.

Ключове слово наших роздумів «зупинятись», бо ми не вміємо цього робити, але просто вимушені навчитись. І якщо матимемо помірковане ставлення до роботи, відпочинку й сімейних справ, то відчуємо велику радість.

Ісус прямо сказав, що ми схильні надмірно тривожитися про матеріальне, тому заохочував Своїх учнів словами: «І не шукайте, що будете їсти й пити, і не журіться. Цього всього прагнуть народи світу; ваш же Отець знає, що цього ви потребуєте. Але шукайте Царства Його, а це вам додасться» (Лук. 12:29-31).

 

Андрій БІЛИК

РАДІАЦІЯ ГРІХА (26 квітня – день аварії на чорнобильській АЕС)

Автор SDA.if.ua. Категорія Теми до визначних дат

logo                                                                   Мертвим і живим побратимам-

                                                                   пожежникам, які проводили    

                                                                   дезактивацію четвертого блоку

                                                                                              на ЧАЕС – присвячується

РАДІАЦІЯ  ГРІХА

Ті, хто читає Біблію, знають, що прихід Спасителя уже близько: пророцтва й ознаки про це говорять чітко. Повені, землетруси й глобальні катастрофи постійно нагадують про це. Ось і зараз, коли увесь світ тремтить від страху, щоб не вибухнув реактор на «Фукусімі-1», згадуємо  про подію, яка відбулась 25 років тому і  також є певною ознакою останніх часів.

26 квітня 1986 року в Чорнобилі сталася найжахливіша в історії нашої планети катастрофа на атомній електростанції. На момент аварії в четвертому реакторі містилося двісті тон урану, але ніхто не знає скільки пального було викинуто в навколишнє середовище. В дослідженнях багатьох учених ця аварія порівнюється із вибухом атомних бомб, що були скинуті американським пілотом  на японські міста Хіросіму і Нагасакі в 1945 році. Більше того – учені стверджують, що викид радіації в Чорнобилі  відповідав щонайменше вибухові сотні атомних бомб. Не дивно, що підвищений рівень радіації був зафіксований далеко від України,  внаслідок чого в деяких районах Німеччини овочі залишили гнити на полях, а в Скандинавії 70 відсотків м’яса північних оленів було визнано непридатними для споживання, бо тварини паслися на забруднених радіоактивними елементами лишайниках.

Зрештою, ця найбільша техногенна катастрофа в історії нашої планети  не тільки тоді, в 1986 році, змінила життя мільйонів людей, але й зараз впливає на кожного з нас. Можливо хтось вважає, що аварія на Чорнобильській атомній станції його особисто не стосується, бо  сталася вона давно, та й Чорнобиль далеко,  але не потрібно забувати, що мільярди доларів, які держава  щомісяця витрачає на цю програму, беруться з державного бюджету, тобто з кишені кожного з нас. Зубожілі, хворі, з ослабленим імунітетом, але ми ще живемо, поступово забуваючи, що наслідки  аварії могли бути  ще страшнішими, якби не героїчні вчинки людей, які того трагічного суботнього ранку гасили пожежу на зруйнованому реакторі. Двадцять вісім чоловік стали тоді першими. За кілька годин всі вони були уражені променевою хворобою, і більшість з них від цієї ж хвороби померли пізніше. А загалом ліквідаторів аварії було біля 600 тисяч. Згодом вони  закрили пошкоджений реактор сталево-бетонним саркофагом заввишки з десятиповерховий будинок і завтовшки два метри. Завдяки цьому вдалося відвернути ще більшу біду, яка могла спіткати Європу.

В буквальному перекладі саркофаг означає «пожирач м’яса». Спочатку так називали вапняк особливої породи, який знищував тіла мертвих. Ще Пліній писав, що саркофаг (тобто вапняк), добували поблизу Ассоса в Тріаді й використовували для домовин у тих випадках, коли трупи людей не підлягали спаленню. Він мав властивість протягом 40 днів знищувати без залишку похоронене в ньому тіло мерця; за 40 днів щезали навіть кості, залишалися тільки зуби. На щось подібне сподівалися і ліквідатори аварії на ЧАЕС, але радіація — не матеріальна річ, її розпад не стримаєш ніякими будівлями. Саркофаг стримує її тільки частково.

І ось сьогодні, через 25 років після того фатального вибуху, я хочу поділитися з вами своїми роздумами. Пригадую, коли мене раптово викликали у військкомат і сказали, що Міністерство Внутрішніх Справ формує окремий батальйон, який після трьохденної підготовки виїде на дезактивацію четвертого блоку, і що я зарахований до його складу, я був дуже здивований, адже моя військова спеціальність не відповідала жодній з пожежних. Однак мене запевнили, що, маючи відповідні знання,  за три дні я зможу легко всього  навчитись, і я з цим аргументом погодився. Хтось мусить заглянути у вічі небезпеки, і чому цією людиною маю бути не я – подумав тоді, адже  давня приказка говорить: «Життя – це не клумба троянд». Християнин не повинен очікувати, що його земна мандрівка буде легкою. Від небезпек, клопотів і труднощів, якими сповнене наше життя, ми звільнимося лише тоді, коли досягнемо неба. Так міркуючи, я спробував подумки поставити себе на місце тієї людини, яка втратила в Чорнобилі усе: і здоров’я, і майно. Мав же я хоч чимось допомогти цій людині…

Страху спочатку не було, але коли наш батальйон (а везли нас в автобусах) проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу,  настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть, і це спочатку непокоїло. Наш батальйон був розташований у тридцятикілометровій зоні.  Жили ми в полі у наметах. До Чорнобиля кожну групу привозили мікроавтобусом, там ми пересідали на пожежну машину, яка заїжджала на територію станції. Швиденько сховавшись в укриття під машинним залом третього блоку, чекали наказу для проведення дезактивації. Інколи доводилось чекати по декілька годин. І ось, коли по рації давали наказ,  все відбувалось миттєво. Пригадую, коли нашій групі дали завдання збивати радіацію з насосної станції,  яка стояла біля  четвертого блоку і подавала нагору стрічковим транспортером  бетонний розчин, ми бігли, вмикали ствол і просто мили те, що зовні було чистим, поливали під тиском повітря. Розумом усвідомлювали, що навколо смерть, але ж її не видно,  лише стрілки приладів свідчили про це.

Page 1

 Цікаво, що тільки тоді я по-справжньому зрозумів біблійний вірш,  записаний в посланні апостола Павла: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних» (Ефес. 2:1,2).

Ось цього «князя», що панує в повітрі, як і радіації, ми не бачимо, але знаємо, що він усюди.

Кожному з нас відводилось для виконання завдання лише три хвилини, але до цих трьох хвилин ми довго готувались і коштували вони нам дуже дорого. Я зауважив, що спільне небезпечне завдання  об’єднує людей; мобілізується воля, реакція стає гострою, усі земні проблеми – другорядними і смішними. Головне збити рівень радіації, щоб люди після нас могли працювати. В такій ситуації одразу стає зрозуміло, чому Господь допускає в нашому житті випробування, щоб ми навчилися розділяли головне і другорядне.

Спецформу  і взуття на ці три хвилини видавали для кожного пожежника новенькі й одноразові, так що мільйони рублів витрачалися лише на одяг. Крім цього в розташуванні частини кожен з нас мав піжаму і легке взуття. Біля наметів стояли ящики з мінеральною водою, а ось спиртного ніхто навіть не бачив, так що розмови про пиятику в зоні безпідставні. Навіть коли вже пізніше ми приїжджали на обстеження і лікування в Київський інститут радіаційної медицини, де ще застали декого з перших пожежників, нам також не давали ні вина, ні міцніших напоїв – усе  це  вигадки. Чим небезпечніше й відповідальніше завдання, тим чистішим повинен бути розум.

Так, чорнобильська трагедія спотворила життя сотень тисяч людей, оповивши їх темною хмарою страху, розпачу та непевності, але ми завжди отримуємо силу перемагати проблеми завдяки  жертві Ісуса Христа на Голгофі. І основою нашої перемоги є віра, адже написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемоглавіра наша» (1Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам дивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; бачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас, ставши переможцем, був біля Нього. Віра дивиться поверх труднощів і вчить нас міцно триматися за руку Христа. Якщо ми пам’ятаємо, що Ісус веде до перемоги, то усякий страх зникає.

Page 2

Ті, хто пройшов через пекло Чорнобиля, зрозуміли ненадійність матеріальних цінностей. У Чорнобилі кожна команда формувалась з солдат різних взводів батальйону (тільки в штабі знали хто і коли виїжджає), а побачити і познайомитись з членом групи ми могли безпосередньо біля машини, перед  виїздом. Це я веду до того, що під час біди і реальної загрози смерті, людські взаємовідносини стають тіснішими. Чужі люди одразу стають дуже близькими. Коли команда знайшовши місце, де менша радіація рахує секунди, щоб підмінити офіцера чи солдата, який перебуває біля зруйнованого реактора, то хочеться бігти швидше; щось тягне туди, і це «щось» називається турботою про ближнього твого, який ще вчора був тобі чужий…

Багатьох  зараз лякають слова «кінець світу», «армагедон», і не всі розуміють, що від судного дня нас не зможуть врятувати ні гроші, ні влада, ні підземні бункери, ні пошуки життя на інших планетах, а врятує лише духовність. Одразу після аварії я на власні очі бачив навколо Чорнобиля сотні  гарних машин, дач і будинків, які вже нікому не були потрібні, а приносили тільки смерть, бо були заражені. Там наочно відкрилася книга Об’явлення.

Цікаво, що батальйон ліквідаторів і Церква мають багато спільного. Скажімо, в церкві яку б посаду ти не займав,  все одно несеш вістку Євангелія до людей. Так само в батальйоні: ти офіцер, чи сержант, все одно  виїжджаєш на завдання і працюєш з усіма.

Євангелізація і дезактивація не лише подібні слова:  і перше, і друге очищає планету від бруду. Різниця лише в тому, що перша – від духовної радіації, а друга – від фізичної, щоб продовжити людству життя.

Чого ще навчив мене Чорнобиль? Навчив цінувати дружбу і взаємодопомогу; берегти і любити нашу планету, як з’ясувалося, зовсім невеличку і здавалося б, беззахисну перед людиною. Навчив цінувати життя.

Після Чорнобиля я втратив багатьох справжніх друзів, але що найстрашніше, – не всі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді, за дуже короткий час у моєму розумі відбулась переоцінка цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі  лукавство і пиху – у будь-яких проявах, і досі молюся за це.

Наостанок хочу розповісти повчальну історію. 21 травня  1946 року в південних водах Тихого океану, біля атолу Бікіні, у місті Лос-Адамос, один молодий  науковець проводив підготовку до випробування атомної бомби. Неодноразово проведені ним раніше подібні досліди закінчувались успішно. Для того, щоб визначити, яку кількість урану-235 використовувати для ланцюгової реакції ( учені називають його критичною масою), потрібно було звести разом дві півсфери з урану, а потім, як тільки маса стане критичною, розвести півсфери за допомогою гвинтового маніпулятора і тим самим плавно зупинити ланцюгову реакцію. Але в той день, коли учений довів масу до критичної, гвинтовий маніпулятор вийшов з ладу. Півсфери з урану надто близько підійшли одна до одної. Кімната раптово наповнилась  осліплюючим димом. Молодий вчений, замість того, щоб сховатись і тим самим врятувати своє життя, роз’єднав півсфери урану руками, розвів їх в сторони й зупинив ланцюгову реакцію!

Діючи швидко і сміливо, не думаючи про себе, він врятував життя своїм співробітникам, які були в кімнаті. І хоч сам отримав смертельну дозу радіації, але зберіг самовладання. Наказавши колегам залишатись на  місцях,  він накреслив на дошці точну схему їх розташування в момент аварії, щоб лікарі могли визначити ступінь опромінення, яку отримав кожний з них.

Пізніше, коли молодий вчений  разом з товаришем, що отримав меншу дозу опромінення, стояв на обочині дороги, чекаючи на машину, щоб їхати в госпіталь, він сказав: «У вас все буде добре, а от  у мене немає жодного шансу». На жаль, він не помилився. Через дев’ять днів після  агонії Луіс Слотін (так звали молодого вченого) помер…

І ось, згадуючи події далекого 86-го, я подумав, що, коли виникає загроза радіоактивного опромінення, людина може допомоги лише своєму ближньому. Але є Той, Хто свідомо віддав найдорожче, що у Нього було, щоб врятувати усіх: «Тому що Бог так полюбив світ, що дав [свого] єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у нього, не загинув, але мав вічне життя» (Йоан. 3:16).

Дві тисячі років тому Син Бога Живого ступив на Голгофі в самісінький епіцентр радіації гріха і тим самим свідомо прирік себе на смерть.  Той, Хто  створив атом, дозволив прибити себе до хреста в самому епіцентрі гріха і дозволив нечестивцям здійснити жорстокий задум. Зупинивши ланцюгову реакцію, Він зруйнував силу гріха.

На жаль, влучними виявились глузливі слова книжників, які спостерігали за тим, як помирав наш Спаситель: «Інших врятував, а себе самого не може врятувати» (Матв. 27:42). Але для того, щоб зупинити «ланцюгову реакцію» гріха, щоб відвернути «радіоактивні опади», Він повинен був віддати Своє життя. Він не міг врятувати одночасно й Себе, й інших; Він наче говорив кожній людині: «У тебе все буде добре, а от у  Мене немає жодного шансу». Завдяки цій жертві Він дав кожному з нас можливість перемогти своє «я».

Невдовзі усі, хто умів слухати і бути послушним; хто дійшов до кінця і став переможцем власного «я», звільняться від усяких нещасть і житимуть вічно.

page3

Андрій БІЛИК

Член Національної спілки журналістів України

Член Спілки християнських письменників України

Розділ з книги «Роздуми про духовне життя» (Книга 2).

Тернопіль. «Навчальна книга – Богдан». 2012 р.

Новини по дням

Квітень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Тра »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Контакти

вул.Івасюка, 76
м.Івано-Франківськ
76000

Написати лист