В суботу, 22 вересня, відбулося урочисте богослужіння на честь 90-річчя громади Івано-Франківська. На свято щиро завітали  служителі з конференції: Гунько В.М., Завадюк І.С., Лавренюк В.І. Заздалегідь були запрошені і пастори з сім’ями, які протягом цих років служили в громаді. Не обійшлося і без гостей, а також членів церкви інших громад ,таких як Калуш, Лисець , громада 2 Івано-Франківська і інші. Загалом на святі було понад 300 чоловік.

Богослужіння розпочалося загальною піснею «Погляньте як сьогодні».І  дійсно раділи небеса, як співалося в пісні ,бо такого свята давно вже очікували ветерани церкви , члени громади та приятелі, адже церкві, яку вів Господь, виповнилось 90 років.

Далі  служіння продовжилось уроком суботньої школи, молитвою, співом вокалістів та місцевим хором.

Згодом на великому екрані з’являються старі відео кадри –це оживає перед глядачами історія церкви. Досить цікаво змонтований фільм братом Батюком Олегом і ним же озвучений. З сюжету ми дізнаємось про офіційну дату започаткування Церкви 15 липня 1928 року, про польські архіви в яких знайдено унікальний документ в якому зазначено де і ким заснована ця громада. Як написано в цьому документі: «Організатором цієї секти свого часу був Андрій Мащак, місіонер.»

Перед нами проходять кадри з іменами та фото людей які відстоювали свою віру і свідчили ділами в ті далекі і нелегкі часи. Небагато їх залишилось в живих.

        Ось настає хвилюючий момент і на середину залу запрошуються вийти ветерани .Своїми спогадами діляться Батюк Н.Г.,Попович Б.Й, Дячук В.Д. Всім присутнім ветеранам висловлюють щиру подяку та вручають подарунки.

На ювілей також завітали гості,серед них : Шеремета Олег-служитель Церкви Євангельської.

Керівник Обласної Організації Українського Товариства Глухих Пашник Марія Максимівна, Жукалюк Микола Арсентійович -Почесний член Центрального Правління Українського Біблійного товариств,Засновник всеукраїнського видавництва «Джерело життя».Почесні гості подарували  подарунки та сказали слова побажання.

Приємно було бачити  пасторів , які раніше здійснювали служіння в громаді і тепер з’їхались з різних куточків України, щоб поділитись спогадами  та сказати слова привітання.

Молитву посвячення з громадою звершив Завадюк І.С

Не залишилися присутні і без щоденного хліба, смачні страви на столах чекали всіх присутніх надворі.

Святкове богослужіння продовжилось після обіду , де прославляли Бога в піснях і духовних істинах , все дійство надавало всім присутнім натхнення до подальшої праці на ниві Господній.

Алла Мовсесян

 

«У діях природи Господь Бог постає

перед нами не менш дивовижним

чином, ніж у божественних

віршах Писання».

Галілео Галілей

 

 

 

 

 

 

З Біблії відомо, що перші п’ять днів творчого тижня Господь готував навколишнє середовище і довкілля для людини, яку мав намір створити. Потім створив Адама і Єву за Своїм образом і подобою та оселив їх в Едемському саду.

Безумовно,  Творець обрав для наших прабатьків оточення, найбільш відповідне для їхнього здоров’я і щастя. Не оселив їх у палаці, не оточив штучними прикрасами й розкошами, які сьогодні намагаються придбати так багато людей. Він передбачив для них тісне спілкування з природою і наказав піклуватись про всіх земних істот.

«Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її», — нагадує псалмоспівець (Псал. 23:1). Розуміння цього давало первісним людям можливість насолоджуватись життям, навчатися і розвиватися так, як заповів Бог, однак все зруйнував гріх, прямі «нащадки» якого – гордість, заздрість, ненависть і насильство проникли у світ. Природа також постраждала від наслідків гріха, і коли гріх не можна було довше терпіти, всесвітній потоп знищив грішників, але Бог відновив природу.

Ми віримо, що природа – це об’явлення Бога про Самого Себе. Якщо спостерігати за нею і вивчати її з покірним серцем, це поглибить віру в Бога й довір’я до Нього. Таке дослідження також здатне пролити  світло на любов Бога до Своїх творінь. Це може бути великим джерелом психологічного й духовного спокою. В наш час, коли все руйнується, краса природи та її свідчення про Бога можуть стати джерелом великої втіхи і надії.

Коли гріх знищив передбачений Богом план, навколишнє середовище стало ворожим. На зміну радісній благотворній праці прийшов важкий труд. Запанував егоїзм. Почалася експлуатація земних ресурсів, яка триває й досі. Вирубують ліси, змінюють русла рік, бездумно витрачають земні багатства, безупинно зростає рівень забруднення природи. Сонячне світло потрібне для здоров’я, але якщо ми задовго перебуваємо під його впливом, воно стає нашим ворогом,

Отже, бачимо, що іноді природа повстає проти людини, несучи жах і смерть через землетруси, виверження вулканів, повені тощо. Чому трапляються такі трагедії, коли і де вони відбудуться, – на ці питання ми поки що не маємо відповіді. Однак Біблія, відкриваючи нам реальність великої боротьби між Богом та сатаною, говорить, що цей ворог людини може використати дії природи для своєї мети. І все ж, незважаючи на  жахливі катастрофи, у природі можна побачити доброту Бога.

Доведено, що людина впродовж життя вбиває в десятки разів більше тварин і комах, аніж будь-який інший вид на планеті. Майже щодня ми знищуємо той чи інший вид флори і фауни.

Саме людина здатна на таку агресію, яка ніде не зустрічається в природі.

70% країн, що розвиваються, сьогодні цілком залежать від милості природи: 90% їхніх потреб у їжі, одязі, паливі й ліках забезпечуються за допомогою дарів природи. Більше трьох мільярдів людей цілком залежать від біологічного різновиду океану, моря чи річки; 1,6 мільярдів користуються дарами лісу; біля 1 мільярда людей живуть в пустелях і засушливих місцевостях. Але, необдумане втручання людини в природу призводить до різноманітних катаклізмів. Наприклад, якщо осушити болото чи, навпаки, створити штучне водоймище, відбудеться порушення системи режимів вологості й температури. Як наслідок – посуха або  зливи та град розміром з куряче яйце.

Бачимо, що неконтрольована вирубка лісів на Закарпатті вже спричинилася до локальної екологічної катастрофи. Адже земля – це єдина екологічна система. Якщо нищити  її в одному місці, отримуємо природний бунт в іншому. До речі,  учені висунули обґрунтоване припущення про зв’язок землетрусів на Тайвані з найвищим у світі хмарочосом Taipei 101. Після того, як гігантський торгово-офісний центр почав працювати, просто під ним сейсмологи зафіксували поштовхи в 3,8 бали. Учені вважають, що саме тиск величезної, спеціально укріпленої конструкції на землю міг активізувати сейсмологічні процеси.

У своєму науково-технічному господарюванні ми часто забуваємо, що Господь довірив нам навколишній світ не для безжальної експлуатації, а для мудрого й бережливого піклування. А піклування починається не з цілого лісу і навіть не з  одного дерева, а з однієї травинки.

Наприклад, якщо ви хочете, щоб рослини на городі гарно росли, то не варто без потреби зайвий раз до них доторкатися. Учені Медичного центру Стенфордського університету виявили гени «дотику», котрі припиняють ріст рослин через дію на них вітру, дощу, а також дотику людини чи тварин. «Рослина не може втекти від стресу чи небажаних чинників, – пояснює біохімік Джанет Брааум, – єдине, що може, – це принишкнути, стати непомітною і змінити темп росту. Тоді її не зломить вітер чи не зірве людина». Тепер учені перевіряють, як дотик змінює вміст кальцію у клітинах рослин. У вазонів – рослин одомашнених – реакція на дотик людини зовсім інша. Відомий випадок, коли кактус скинув колючки, бо  господар помешкання зумів його «переконати», що він  у безпеці.

Отже, Творець наказав людині оберігати навколишнє середовище і ніколи не скасовував Свого повеління. Коли Він наділяв планету природою, то сказав: «Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі» (Бут. 1:11). Бачимо, що наголос робиться на насінні, але якщо людина не буде послушною, то (сказано однозначно): «поставлю над вами перестрах, сухоти й пропасницю, що винищують очі й обезсилюють душу. І ви надаремно сіятимете насіння своє, бо поїдять його вороги ваші» (Левіт 26:14-16).

Отже, якщо люди не припинять нищити природу, то не лише  хворітимуть, але й не матимуть що їсти. І якщо це сказав Сам Бог, то тут уже не допоможуть жодні вищі технології.

Один зоолог, вивчаючи життя й звички хробаків, посадив хробака в коробку з двома отворами і біля одного з них був натягнутий дріт, по якому проходив електричний струм. Щоб вийти з коробки, хробак попрямував до цього отвору, але, отримавши удар струмом, повернувся назад. Відтак вдруге спробував скористатись цим виходом, але результат був таким же. Після цього хробак, мабуть, уже зрозумів у чому справа і почав користуватись лише другим отвором. Двох уроків було достатньо, щоб зробити його мудрим.

А скільки уроків потрібно людині, щоб вона по-справжньому захищала навколишнє середовище, а не згадувала про нього лише раз на рік ?

Андрій БІЛИК

 Не зважаючи на те, що ми живемо у вільній і демократичній державі, нема голоду, навкруги свобода слова й віросповідань, але ті, хто досліджують Біблію бачать, яка страшна боротьба відбувається за людські душі. Боротьба не на життя, а на смерть, тому, що «на кону» найдорожче (і єдине, чим ми розпоряджаємось), – людська душа.

Колись Центр Разумкова проводив цікаве опитування. В 40-а країнах світу, було опитано 50 тисяч людей, щоб вияснити, який в них процент атеїстів. В середньому по усьому світу виявилось 13%.

«Найбільший процент атеїстів у Китаї, 47%; в Америці й Росії приблизно по 5%, а в Україні 6%.

В той же час, коли у нашій державі 94 відсотків вірить у Бога, але Україна на останньому місці у списку пріоритетів, тому що 50,4% респондентів відвідують храми лише по релігійних святах.

А регулярно (не менше  1 раз на тиждень), відвідують храми лише 15% українців»¹.

Виходить, що сучасний християнський світ має ту саму проблему, що й старозавітній Ізраїль. Усі вірять що Бог є, Він колись прийде, але Він десь там, а я і мої проблеми тут. Людина зі своїм «я» живе окремо від Бога.

«І гордість Ізраїля свідчить на нього, і до Господа, Бога свого вони не вертаються, і не шукають Його…» (Ос. 7:10).

Отже, бачимо, що немає гонінь, усі вірять, але церкви відвідують лише 15% українців; більше того, ніхто, крім Бога не знає скільки з нас щиро відвідує, а хто за компанію. Це те саме, як було за часів Старого Завіту.

Вчені довели, що найсильніший імпульс людського єства, – це егоїзм. А оскільки егоїзм проявляється сильніше за любов, то зло завжди перемагає. Ось чому християнам так небезпечно керуватись лише почуттями й емоціями.

Якось двох учасників міжнародної конференції, американця і індуса, поселили в одну кімнату. Під час перерви в роботі між ними зайшла розмова про релігію. Як виявилось, молодий чоловік з Індії надзвичайно вороже ставиться до християнства.  Американець спробував з’ясувати причину такої ворожості й запитав: «Вам видається неприйнятним вчення Ісуса?»

«Та ні, – почув він у відповідь, – йдеться не про це. Що мені найбільше не подобається в християнах – це те, що християни живуть не по християнськи»².

Згідно Біблії ми з вами живемо у лаодикійський період часу. Лаодикійський, це означає фарисейський, а фарисейський, це означає лукавий і лицемірний.

«Християни лаодикійського часу відрізняються лицемірством. Ці люди не щирі. Вони можуть ненавидіти людину, але посміхатись їй. Страшенно гніваючись у серці, вони прославляють Бога, співають псалми біля людини, яку не можуть бачити. Вони не кричать, з їхнього лиця не щезає приємна посмішка. Вони грають у смиренних (але лише зовні) християн і їм подобається ця роль»³.

Отже, розрізнити таких християн практично неможливо, адже вони активно працюють, нехай на публіку, але працюють. Взагалі, Ісус наказав учням не чіпати лицемірів: «Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї» (Матв. 13:29,30).

Вони самі собі виконують вирок. Недавно повідомлялось, як один браконьєр кинув у річку електричний кабель, який був під напругою. Коли вбита струмом риба сплила, він пішов з підсаком у воду її збирати, але забув відключити напругу. В результаті загинув від своєї хитрості. Слово Боже попереджає, що подібний кінець чекає й лицемірів.

Цікаво, що колись нас з дитинства, ще з радянських часів навчали, що наша держава найкраща в усьому. Нас навчали, що практично усі технічні досягнення: телефон, пароплав, паротяг, радіо були плодом досягнення наших геніальних вчених. Ми перші найглибше залізли у землю, найдальше полетіли, найбільше  добули вугілля, у нас найбільше пшениці… Ось як лукавий вміло насаджує людині егоїстичне «Я».

Але хитрий ворог з величезним успіхом працює не тільки на вулицях, ресторанах школах чи магазинах, а й у церквах і громадах. Просто його зброя в церкві набагато витонченіша і зверху ще й прикрита вишиванкою чи краваткою. Але вона така сама, як і за стінами церкви: егоїзм, гордість, крутійство серед народу Божого; усе це лукавий випробує на вибраних.

Психоаналітики стверджують, що сучасний «нарцис» – людина дуже складна. Він звичайно ж закоханий у своє відображення, у свій образ в очах оточуючих, розцвітає, коли ним захоплюються, але зазвичай – це капля в морі, адже він постійно мучиться від того, що його мало помічають. Він не лише залежить від оцінки людей, але й сам постійно оцінює усіх і все. Учені вважають, що проблеми «нарциса» у вихованні, коли батьки постійно оцінюють досягнення дитини, і вона живе в страху, що її люблять тільки тоді, коли успішна і чогось досягла.

Що ж робити, коли ми впізнаємо себе в образі «нарциса»? Все достатньо просто – поменше оцінювати себе та інших, робити діло (служити), а не створювати враження служіння. Любити реальних людей, а не своє відображення і тоді усе стане на свої місця. А коли християнин вперто продовжує захоплюватись світськими цінностями і не хоче змінюватись, тоді Бог допускає переживання й проблеми. Ці життєві проблеми постійно нагадують, що без Бога ми нічого не можемо, вони не дають спати.

Сильна віра народжується при сильних випробуваннях. З історії церкви бачимо, що усі великі реформи чи духовні пробудження, це наслідок переживань, наслідок біди й пролитої крові. Важко сприйняти, що люблячий Бог допускає переживання, але це потрібно для нашої ж  користі й віри. Біблія говорить, що спасіння ми отримуємо від Бога в дарунок по нашій вірі: «Без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11:6). Більше того, у відповідь на наші прохання, Він дає вірним лише те, що служить нам на благо.

Звичайно, буває, що й проблеми не можуть заставити людей задуматись над життям і змінитись. Коли подивитись на карту світу, побачимо, що недалеко від Австралії на маленькому кораловому острові знаходиться держава Науру. В 60-80-ті роки минулого століття вона була найбагатшою державою світу на душу населення.

Найцікавіше те, що багатство падало просто з неба. Справа в тому, що сотні років перелітні птахи зупиняючись на острові, залишали там дуже цінне, збагачене фосфатами добриво «гуано»⁴.

Держава просто продавала цінне добриво по усьому світу й збагачувалась.

У ті роки:

• кожній сім’ї на острові, від держави призначалась безкоштовна домогосподарка;
• усю роботу робили китайці (не тільки брудну, а всю роботу);
• усі овочі й фрукти завозились літаками;
• якщо машина, холодильник чи кондиціонер ламались, їх просто залишали на вулиці.
• хоча єдина дорога була довжиною у 6 кілометрів, на кожну сім’ю приходилось по 6-7 автомобілів.

Зовсім недавно фосфати закінчились і держава Науру стала дуже бідною, але виявилось, що ця біда не заставила населення задуматись, народ просто пропадає, тому, що люди не вміють нічого робити, і головне не хочуть працювати. Тому зараз Науру одна з найбідніших держав планети і виживає лише з того, що Австралія розташувала там табір для незаконних емігрантів⁵.

Основним принципом вчення Христа є самопожертвування. І немає іншого методу позбавитись егоїзму. Працювати не про людське око, чекаючи похвали чи захоплення, а щиро й постійно.

В одній історії розповідається, як спраглий християнин повзе третій день по пустелі. Підіймає очі до неба й говорить: «Господи, я старався виконувати Заповіді, був послушним християнином, і ось тепер третій день прошу в Тебе води… Навіщо ж Ти мені третій день кидаєш ці лопати»?

Біблія говорить, що ми грішимо не тільки тоді, коли робимо погане, але й тоді, коли не чинимо доброго, що у наших силах. «Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх». (Як. 4:17). Згідно цього тексту ми можемо бути винуваті, коли у нас є можливість щось зробити, але ми цим нехтуємо.

Що зробив поганого раб, який закопав один талант? Він же його не присвоїв, не загубив, не кинув десь у куток, а навіть постарався закопати, зберіг і приніс хазяїну те, що отримав. Але подивіться, яка оцінка була дана йому за це: «Лукавий і лінивий раб…» (Матв. 25:26). Певне, ніхто з нас не хотів би почути на свою адресу такі слова.

Інший приклад – фігове дерево. Не сказано, що воно якось неправильно росло чи було неправильної форми. Причина, щоб його зрубати – відсутність плоду. Апостол Павло, прощаючись з близькими людьми, говорить: «…Я чистий від крові всіх, бо не вхилявсь об`являти вам усю волю Божу» (Дії 20:26). Отже, невинність Павла не в тому, що він не зробив чогось поганого, а саме в тому, що він робив добро по своїх силах та можливостях. Як часто люди порівнюють себе з іншими в плані «нероблення» поганого: я ж таки більш скромний, я так не говорю, так не одягаюсь. Запитаймо себе: а які ми в плані виконання волі Божої?

«Служіть один одному кожен тим даром, який отримав» (1 Петра 4:10) – це не просто побажання, а повеління Ісуса Христа. І коли ми не виконуємо це повеління – ми грішимо. Ми повинні служити тим даром, який отримали, і тут наголошено, що КОЖЕН. Тобто, у кожної людини є якесь завдання від Ісуса, яке вона повинна виконати. Багато людей роблять помилку того чоловіка з одним талантом, думаючи: «А що я можу, є кращі, більш здібні, досвідченіші… ». Самих слів про віру замало, адже правдива віра виявляється в ділах. Апостол Яків пише: «Віра без діл мертва» (Якова 2:26). Саме у час випробувань віра поєднується з учинками, зміцнює нашу витривалість. Бог прихильно ставиться до тих, хто за всякого часу зберігає віру й залишається вірним йому.

Якось молодий місіонер побачив за роботою лісоруба і, довідавшись, що той ніколи не чув про Ісуса Христа, почав йому свідчити. Цілий день лісоруб рубав і зносив до воза дрова,  у вечері місіонер спитав: «То як, ти готовий прийняти Ісуса Христа і охреститись?»

«Не знаю, – відповів лісоруб. – Цілий день ви розказували, як Ісус в усьому допомагав людям, а ви мені аніскілечки не допомогли»⁶.

Люди постійно намагаються уникнути проблем, щоб деякий час пожити для себе, але не потрібно великої освіти, щоб зрозуміти, що на Землі не існує справжнього постійного вдоволення, а після смерті нас очікує одна з двох альтернатив: знищення або вічне щастя.

Ми ніколи не залишаємось самотні у біді, у життєвих чи сімейних проблемах. Бог передбачив усі варіанти й не тільки дав запевнення про допомогу, але й віддав найдорожче, Свого Сина заради нас: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Йоан. 3:16).

Цей біблійний вірш свідчить про те, що Сам Творець Всесвіту думає про кожного зокрема і знає як нас врятувати. Цей вірш також навчає, що любов це не слова, не почуття, а дія. Коли жертвуєш найдорожчим.

Колись великий колумбійський письменник Габріель Гарсія Маркес, подарував світові такі слова: «Люби так, ніби тебе ніколи не зраджували. Працюй так, ніби тобі не потрібні гроші. Співай так, ніби тебе ніхто не чує. Живи так, ніби живеш в раю».

Захворівши на рак лімфатичних залоз, цей письменник звернувся до своїх читачів з прощальним листом. Ось лише частина цього звернення:

«Якби Господь дарував би мені ще трішечки життя, я цінував би речі не за їх вартість, а за їх значущість.

Я спав би менше, мріяв би більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима – це втрата 60 секунд світла…

Боже мій, якби в мене було ще трохи життя… Я не пропустив би й дня, щоб не говорити улюбленим людям, що я їх люблю…

Я зрозумів, що людина має право поглянути на іншу зверху вниз лише для того, щоб допомогти їй підвестися на ноги.

Я дізнався, що кожен хоче жити на вершині гори, не здогадуючись, що істинне щастя очікує його на сходженні…

Я доказав би людям, наскільки вони помиляються, думаючи, що коли вони старіють, то перестають любити: навпаки, вони старіють тому, що перестають любити!

Я так багато чого навчився від вас, але, кажучи правду, від усього цього небагато користі, тому, що набивши цим скриню, я помираю»⁷.

Історія життя й смерті цієї великої людини навчає, що працювати нам потрібно сьогодні, бо завтра це може бути не під силу. Нехай досвід цього помираючого письменника допоможе нам, живим не байдикувати, бо іноді зациклившись на буденних проблемах ми починаємо себе жаліти. Але Бог навчає, що ніколи не можна падати духом, а постійно рухатись вперед до повної перемоги.

Хто вирішив твердо йти за Ісусом, той принциповий і ніколи не піде на компроміс зі сумлінням, а той, хто залишає між собою та Ісусом світські цінності, той сам заражений смертельним вірусом, ще й інших може заразити. Таким Бог говорить: «Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха» (Євр. 12:4).

З історії відомо, що у Франції жив маршал Фош, який завжди перемагав. Коли його спитали секрет успіху, той відповів: «У мене є лише один секрет, – я ніколи не впадаю у відчай». Цікаво, що коли французи у 1914 році програвали одну з вирішальних битв, генерал Фош прислав у ставку командування таке повідомлення: «Мій центр відступає. Мій правий фланг відходить. Положення чудове. Буду атакувати». І ця атака врятувала Париж.

Тому, коли нам здається, що положення безвихідне; коли не хочеться йти до церкви, допомагати людям; коли не хочеться жити; коли наш центр відступає, а правий фланг відходить, потрібно сказати, що «положення чудове» і… атакувати. Молитись, діяти і атакувати. Атакуйте, і ви не лише врятуєте найцінніше з того, що у вас є, тобто віру в Бога, але й отримаєте перемогу.

У Древній Греції, королівська гвардія мала чудове гасло, яке звучало так: «Усі чоловіки мають страх, але мужнім вдається вгамувати його і йти вперед; іноді до смерті, але завжди до перемоги»⁸. Послання до лаодикійської церкви також закінчується словами про перемогу: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Об. 3:21).

Тож нехай добрий Господь допоможе нам, щоб незважаючи в який період церкви ми живемо, незважаючи на життєві проблеми ми не лише дійшли до кінця, а й стали переможцями. А Він обіцяє, що з Свого боку зробить все можливе для цього. Слава й подяка нашому люблячому Богу!

 

Андрій БІЛИК.

 

 

 

1. О вере, атеистах и мракобесии. Интересная газета, G. № 12. 2013.
2. Дейл Карнегі. Як завоювати друзів та впливати на людей. Харків. Промінь. 2001.
3. О. Опарін. Проклятые сокровща, с. 154.
4. *Гуа́но (ісп. Guano від кечуанського wanu) — екскременти морських птахів і кажанів, що роками накопичуються в місцях їх гніздування. Термін гуано також використовується по відношенню до добрив з відходів рибного та звіробійного промислів. http://uk.wikipedia.org/wiki/).
5. Знаете ли вы, что… Интересная газета. G. № 17. 2013.
6. Браян Кавано. Добре слово. «Лісоруб і місіонер». Львів. Свічадо. 2013.
7. Прощальний лист. Вірую. № 7. 2013.
8. Дейл Карнегі. Як завоювати друзів та впливати на людей, с. 147. Харків . промінь. 2001.

Біблія відкриває нам цілу галерею жінок: Сарра – ідеальна дружина, Йохеведа  і Анна (мати Самуїла) – ідеальні матері, дочка Їфтаха – ідеальна дочка, Ноомі  – ідеальна  свекруха, а Рут – ідеальна невістка. Цій дивній невістці, посвячена окрема книга під її власним іменем „Рут”.

Книга «Рут» невелика, і вміщується усього в чотирьох розділах. Її простий сюжет не складається з визначних подій, як інші книги Старого Заповіту. Однак ця книга порушує ряд важливих проблем  з життя Божого народу, і одна з них – проблема взаємовідносин жінок в сім’ї і в суспільстві і, зокрема, між свекрухою і невісткою.

Ця проблема стара як світ. І нам дуже важливо знати, як в такій ситуації поступали  Божі люди.

Не секрет, що майже кожна дівчина проходить стадію дочки, потім дружини (невістки), потім матері і, на кінець, свекрухи чи тещі. Все це важкі ролі і, щоб виконати їх достойно, потрібно багато сили, світла і мудрості. Біблія не залишає жінок без цього світла і показує біблійних жінок в різній ролі, як вони справлялись зі своїми завданнями. Через них Бог навчає і наставляє жінок всієї землі, як вони повинні поводити себе в сім’ях, щоб достойно виконати перед Богом свій жіночий обов’язок.

Як правило, майже у всіх народів найважче складаються  взаємовідносини в сім’ї між свекрухою і невісткою, дружиною сина. Своїх дочок матері люблять набагато більше, ніж невісток, тому, що вони одна плоть. Це закономірно для материнського серця. Але своїх невісток, які народились і виховувались в іншій сім’ї і у другої матері і які прийшли в їхню сім’ю, свекрухи часто недолюблюють і нелегко з ними сходяться. Вони іноді ревнують їх до сина, і ця ревність іноді доходить до ворожнечі. Від чого це?

Від того, що і свекруха, і невістки мають різний дух і свою вдачу, натуру. Звідси і непорозуміння; і розлади; і сварки і ворожнеча. Все не так, як вони привикли. Звісно ж, що в усьому цьому є виною їхня плоть, тіло, а не дух.

У Святому Письмі Ноомі  і Рут представляють виключення із загального правила. На образах цих двох жінок, які виросли в різних народах, релігіях і культурах, Бог показав, як вони зуміли подолати розділяючі їх бар’єри.

Прочитайте цю біблійну Книгу, і вам відкриється краса Божого Слова.

Живучи в сучасному суспільстві, ми самі бачимо, як багато людей, які створили сім’ю, не готові до того, щоб жити разом. Крім того, через дорожнечу квартир і малу заробітну плату більшість молодят просто вимушені жити з батьками. Ось тоді найчастіше й починаються проблеми.

Люди дуже хочуть знати  своє майбутнє. „Якщо б знав, де впадеш, підстелив би соломи”, – цю приказку вигадали наші діди, які теж бажали знати, що їх чекає в майбутньому  шлюбі.

І все ж таки можна багато передбачити, знаючи психологію майбутньої сім’ї і закономірності розвитку сімейних взаємостосунків. Знаючи це, пари розумітимуть, що відбувається в їхніх сім’ях. А ті, хто лише збирається ступити на рушничок щастя, повинні готуватися до цієї події і не боятися труднощів.

Люди схильні ідеалізувати своїх партнерів і шлюбні стосунки. Кожний вступає в шлюб зі своєю МРІЄЮ про щастя і майбутнє.

Яким бачить шлюб юнак, який виріс, наприклад, у звичайній християнській сім’ї, де мама займала нормальне положення,  а батько був головою і священиком сімейства?  Саме таким, яким він бачив його в своїй родині. У юнака вже сформувалася саме така МОДЕЛЬ сім’ї, в якій він виріс і виховався.

У сім’ї дівчини, наприклад, були зовсім інші обставини: лідером була мама, а батько займав пасивну позицію. І дочка бачила, як усім в сім’ї керує мама. Звичайно ж, у дівчини склалася СВОЯ модель сім’ї.

Також буває, що мати виховує дочку одна, тому дочка підсвідомо вважаючи, що й вона одна зможе поставити дитину на ноги не цінує шлюбні стосунки.

Коли  молоді люди одружуються, у кожного з них своє бачення сімейних стосунків, яке немає нічого спільного із очікуванням другої половини. Природно, що кожен із них навіть не уявляє, що можна жити якось інакше. Це  у них закладено на рівні підсвідомості. Кожний очікує від другого виконання своїх правил поведінки, які випливають із їх власного стереотипного уявлення про шлюб.

І ось саме цей СТЕРЕОТИП розуміння шлюбу ЗАВАЖАЄ його нормальному і спокійному розвитку.

Коли один із подружжя не підкоряється стереотипу партнера, то відбувається розчарування, депресія, розрив відносин і порушення Божих Заповідей.

Які батьки можуть спокійно жити, спостерігаючи непорозуміння між молодятами? Що можна порадити дітям і як самим реагувати на їхні сварки?

Вихід один, – озбройтесь любов’ю.

А дати  оцінку  якості  своєї   любові  кожна  людина  може  на основі біблійного тексту: „Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди,  але тішиться правдою,  усе зносить,  вірить у все, сподівається всього,  усе терпить!” (1 Кор. 13:4-7).

Цей текст – це „гімн любові”,  і, читаючи його, кожний християнин може  вставити між цих рядків своє ім’я. Наприклад, Андрій довготерпить, Андрій милосердствує, Андрій не заздрить і т.п.

Потрібно пам’ятати, що любов – це християнська заповідь (спосіб життя),  а не право вибору. „І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: „Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?” Він же промовив йому: „Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Мтв. 22:35-40).

Христос залишає вибір за нами: дотримуватись Його настанови чи знехтувати Його заповіддю. Але якщо ми стаємо на цей шлях послуху Христу,  у нас не залишається можливості вибирати: любити чи не любити.

Сьогодні суспільство стверджує, що ми не можемо наказати собі любити людину, але саме про це говорить Христос, наказуючи любити ближнього і роблячи нас здібними до цього.

Хтось може посміхнутись: „Спробував би ти полюбити мою тещу чи свекруху!”

Справа в тому, що любов, згідно Біблії, це не тільки почуття,  а ще й дія. Мені завжди в таких випадках згадується історія, яку розповідає Бруно Ферреро в книзі «Життя, – це все що ми маємо».

Звали її Лю – „прекрасна, мов зоря”. Вона тихо проживала в маленькому рибацькому селищі на березі блакитної ріки. Аж попросив її руки найзаможніший із рибалок.

Перші роки подружнього життя молодої пари були справді щасливими. Однак їхнє щастя стало дратувати свекруху, якій вважалось, що через невістку їй нема більше місця в синівському серці. Скоса поглядали на невістку й інші члени родини, і навіть слуги. Тож свекруха, як тільки могла, почала принижувати невістку,  вигадуючи й розповідаючи про неї найбрудніші побрехеньки. Доведена до розпачу, прекрасна Лю постановила помститися й убити свекруху.

Ця жахлива думка повністю опанувала її, і молода жінка звернулася до старця, якого вважали чаклуном, і попросила у нього отрути для свекрухи.

Чарівник уважно вислухав її і дав пляшечку, наповнену рожевою рідиною, яку невістка повинна була щоденно доливати в чай своїй свекрусі. А ще старець порадив жінці кожного дня робити свекрусі приємний розслаблюючий масаж рук, шиї, плечей, щоб тим самим відвести від себе всілякі можливі підозри. Чарівник наголосив, що свекруха помиратиме поволі, впродовж шести місяців.

Шість місяців Лю терпляче підливала рожеві краплі у чай свекрусі, робила їй масаж.

Щоденний масаж  започаткував між двома жінками нові стосунки. Вони потоваришували. Свекруха зауважила, що синова дружина не лише дуже гарна,  а й мила,  ввічлива і привітна. Невістка також щоразу краще пізнавала материнське серце своєї свекрухи.

Невдовзі Лю забула про причину, яка змусила її щоденно відвідувати матір свого чоловіка. Їхні зустрічі стали милою звичкою. Сповнені взаємної  приязні і любові, вони проводили час у довгих теплих розмовах.

Одного дня свекруха безневинно промовила: „Так добре нам разом. Шкода, що буду змушена померти набагато раніше за тебе…”

Тоді невістка зірвалась на рівні ноги й чимдуж помчала до чаклуна. Впавши на коліна, вона благала його, щоб приготував їй протиотруту, розповіла, як змінилось її серце і якими теплими стали її стосунки зі свекрухою.

Чаклун посміхнувся: „Підіймись, моя прекрасна дочко. Рідина, яку дав тобі, є лише витяжкою з пелюсток троянд. Справжньою протиотрутою на отруту ненависті був той чудовий масаж. Коли ти постійно біля людини, коли розмовляєш із нею, коли дивишся в її очі, не можеш довго її ненавидіти”.

Якщо ви бажаєте жити в мирі з рідними, Бог обов’язково допоможе, тільки попросіть Його з вірою.

А головне: „Шануй свого батька та матір свою, [щоб тобі було добре і]  щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!” (Вих. 20:12).

Три прояви пошани до батьків:

– До повноліття – „батьки дані дітям замість Бога” – благоговійний послух у всьому.

– В роки зрілості – прийняття як найближчих порадників і друзів сім’ї, але без права управління.

– В роки зрілості, коли батьки старенькі:  турбота і повне забезпечення.

Батьки молодої пари повинні усвідомлювати і сприяти Божій постанові: „Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, – і стануть вони [двоє] одним тілом” (Бут. 2:24).

Батьки повинні бути добрими друзями і порадниками: „І сказала Ноомі до двох своїх невісток: „Ідіть, верніться кожна до дому своєї матері. І нехай Господь зробить із вами милість, як ви зробили з померлими та зо мною. Нехай Господь дасть вам, і ви знайдете відпочинок кожна в домі свого мужа!” І вона поцілувала їх, а вони підняли свій голос та плакали… І підняли вони голос свій, і заплакали ще. І поцілувала Орпа свою свекруху, а Рут пригорнулася до неї” (Рут 1:8-9; 14).

Батьки повинні постійно молитися за дітей: „А сини його ходили один до одного, і справляли гостину в домі того, чий був день. І посилали вони, і кликали трьох своїх сестер, щоб їсти та пити із ними. І бувало, як миналося коло бенкетних днів, то Йов посилав за дітьми й освячував їх, і вставав він рано вранці, і приносив цілопалення за числом їх усіх, бо Йов казав: „Може згрішили сини мої, і зневажили Бога в серці своєму”. Так робив Йов по всі дні” (Йова 1:4-5).

Один мудрий чоловік сказав: „У молодості я був  революціонером,  і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так: „Господи, дай мені сили, щоб змінити світ!”

Коли я сягнув зрілого віку і зрозумів, що ось минула вже половина мого життя,  а я так нічого й не досяг, то змінив свою молитву: „Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, – просив я. – Мою дружину, моїх приятелів – і буду задоволений”.

Та зараз, коли я вже старий і мої дні добігають кінця, починаю розуміти,  який я був раніше. Тепер моєю молитвою є прохання: „Господи, допоможи мені змінити себе самого!”

Якби я так молився ще з молодих літ, то не змарнував би свого життя”.

Якби кожний думав про те, щоб змінити самого себе, цілий світ став би кращим. Друже, зупинись, вернись назад і перечитай попереднє речення. Замислись над тим, що Бог хоче сказати тобі особисто. Це змінить твоє життя, а цього диявол найбільше боїться.

Молімось постійно: „Господи, допоможи мені змінити себе самого!” – і світ навколо вас зміниться. Зміняться і свекрухи,  і тещі.

Андрій Білик

«Роздуми про духовне життя» (Книга 1)

Видавництво «Навчальна книга – Богдан» 2001р.

 

 

                                                                Переможці – це такі люди, які

                                                                   зробили те, що не захотіли

                                                                   зробити ті, які програли.

 

Життя постійно підкидає кожному з нас якісь проблеми. Час від часу стається біда, тоді ми молимось за ближніх і стараємось чимось зарадити.

Завжди легко говорити і навчати, розповідаючи людям, що Ісус допоможе, але коли приходить біда, чи уміємо ми самі перемогти стрес, не впадати в паніку і сміливо зустріти випробування?

Розповідають про біду, яка сталась з відомим американським євангелістом Дуайдом Муді. Після пожежі він втратив усе своє майно. Коли наступного ранку до нього прийшли друзі й знайомі, щоб потішити, проповідник зустрів їх як завжди, з радісним лицем і був здивований їхнім співчуттям. Потім він сказав друзям: «У мене ще багато багатства, так що згоріле майно недостойне того, щоб про нього говорити. Про мій спадок написано в книзі Відкриття (21:7)». В цьому тексті Бог говорить: «Переможець спадкує усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина!». Хотілось би, щоб ці слова стали гаслом кожного з нас, тому сьогодні ми будемо старатись зрозуміти, як стати переможцями.

У книзі Об’явлення, посланнях Бога до семи азійських церков є дуже цікава деталь. Для початку перерахуємо ці сім церков: Ефеська, Смірнська, Пергамська, Тіятирська, Сардінська, Філадельфійська і Лаодикійська. Відомо, що ці сім церков символізують сім періодів, і ми живемо в останній, лаодикійський період часу, й відповідно нас безпосередньо стосується послання до Лаодикійської церкви.

Також дуже цікавим є те, що в кожному з цих семи послань згадуються дві обітниці; дві умови, які стосуються конкретно кожного християнина. Давайте зачитаємо ці дві умови лише до трьох (двох перших і останньої) церков.

 «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім» (Об’явл. 2:7); «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможець не буде пошкоджений від другої смерти» (Об’явл. 2:11).

А тепер, прочитаємо звернення до Церкви останнього часу, тобто до Лаодикії: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!» (Об’явл. 3:21-22).

Ось ця умова в різній інтерпретації передається Богом сім разів, до усіх семи церков. Можете самі легко в цьому переконатись, прочитавши другий і третій розділи книги Об’явлення. Перша умова, це потрібно зрозуміти почуте (в даному разі прочитане «хто має вухо, хай чує»), а друга умова говорить, що якщо хочеш бути з Ісусом у вічності, то  потрібно дійти до кінця і стати переможцем, «переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною».

Давайте розглянемо першу умову і поговоримо про наш слух. Статистика свідчить, що час, необхідний для спілкування з іншими на роботі і вдома, ми витрачаємо: 9 процентів – на писання, 16 – на читання, 30 процентів – розмовляємо самі, 45 – слухаємо (вірніше, мали б слухати). Але психологи вважають, що ми не вміємо слухати співрозмовника. Це стає причиною непорозумінь між друзями, неладу у сім’ї, призводить до розчарування дітей в батьках…

Нажаль, в сучасному світі ми відучилися уважно слухати; люди часто настільки зайняті своїми проблемами, що не тільки не чують що каже їм Бог, але й не хочуть вислухати одне одного. Це нагадує діалог одеських євреїв, які завжди люблять запитувати, але не слухають. Наприклад, коли один питає: «Скажите, как ваша фамилия?». А другий відповідає: «Спасибо, хорошо. А ваша?».

Людей, які погано чують в певному діапазоні, ми називаємо глухими, але чи звертаємо увагу на свій слух; чи не подібні на чоловіка, який хотів допомогти своїй дружині, у якої, як він підозрював, були проблеми зі слухом.

Одного разу увечері він став у неї за спиною на протилежному кінці кімнати і пошепки сказав: «Ти мене чуєш?» Оскільки відповіді не було, він підійшов ближче і повторив: «А зараз чуєш?» Результат той же. Він підійшов ще ближче і запитав: «Ти мене чуєш?»

Так і не отримавши відповіді, він, нарешті, повторив своє питання стоячи у неї прямо за спиною. Вона обернулася до нього і сказала: «Вчетверте кажу тобі: так!»

Перед тим, як перевіряти інших, давайте краще пригадаємо як ми самі слухаємо ближніх і Бога. Потрібно також завжди пам’ятати, що диявол не може читати наші думки, а чує лише те, що ми говоримо ближнім, чи промовляємо у молитві. Отже, якщо хочемо передати Богу дуже важливу інформацію, то потрібно молитись тихою молитвою (в думках), тоді ніхто у всесвіті не зможе підслухати нашої розмови з Творцем.

Пам’ятаймо також, що після кожної молитви потрібно зачекати на відповідь. Тобто, потрібно налаштувати духовний слух і почути, що скаже нам Святий Дух. «Хто має вухо, хай чує», так закінчується кожний лист і цими словами Господь наголошує, щоб ми не нехтували тим, що Він говорить.

Кожен з нас хоче бути щасливим і ми не раз чули заповіді блаженства, які записані в п’ятому розділі Євангелія від Матвія, але мало хто звертає увагу на те, що там записані тільки дев’ять заповідей, а ось десяту знаходимо в Євангелії від Луки (11:27-28) «І сталось, як Він це говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла й сказала до Нього: Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що Ти ссав їх! А Він відказав: Так. Блаженні ж і ті, хто слухає Божого Слова і його береже!». Інший переклад каже: «Блаженний хто слухає і виконує».

Отже Бог не даремно повторює ці дві фрази до кожної Церкви. Він каже: «Будеш переможцем лише на умові послуху».

Вся Біблія говорить нам про послух: «Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва та додержує написане в ньому, час бо близький!» (Об’явл. 1:3).

Взагалі, якщо зупинитись на життєвій дорозі і чесно проаналізувати своє життя, то потрібно визнати, що проблеми виникають тоді, коли ми чуємо, але не розуміємо, або свідомо не робимо те, що каже Бог. Іншими словами: живемо своїм розумом.

Коли я закінчував готувати до видання першу книгу, яка називається «Жінки Нового Завіту», то відома письменниця  Неоніла Василівна Стефурак, яка на той час працювала в редакції нашої обласної газети «Галичина» порадила мені звернутись за рецензією до греко-католицького єпископа, ректора духовної академії Софрона Мудрого. Я коректно відмовився, мотивуючи це тим, що є членом протестантської церкви і наші доктрини дуже різняться. Мене вмовляли, але я все таки відмовився і дав рукопис професору фізико-математичних наук релігієзнавцю Івану Антоновичу Климишину. Приблизно через місяць, професор Климишин працюючи над рукописом, сказав, що книга цікава, але бажано, щоб її переглянув хтось з професорів богослів’я, і порадив мені звернутись до декана духовної академії о-м. Івана Козовика, який є католицьким цензором. Я  знову категорично відмовився.

Минуло майже чотири роки і коли вийшла книга, я вирішив подарувати по примірнику єпископам усіх конфесій. Через декілька днів мені стало відомо, що Владика Софрон Мудрий, прочитавши книгу, передав її для рецензії професору Козовику. Коло замкнулось!

Розумієте, тому самому декану духовної академії, до якого радив колись звернутись професор Климишин! Ще більшим здивуванням було, коли через місяць мені зателефонували і сказали, що можу забрати рецензію, а це означало, що я, Адвентист Сьомого Дня маю право розповсюджувати літературу в Греко-Католицькій церкві.

Але це сталось майже через чотири роки після того, як я відмовився одразу прислухатись до поради Неоніли Василівни. А виною усьому мій непослух, моя упередженість. Мені говорили, я чув, але не схотів послухати. Бог все одно зробив так, як я мав зробити, у Нього є безліч варіантів, але та робота, яку могла зробити література за чотири роки залишилась незробленою по моїй вині. Через мій непослух!

«І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей, що я наказую тобі сьогодні, то поставить тебе Господь, Бог твій, найвищим над усі народи землі. І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого» (П. Зак. 28: 1-2). Далі перераховується безліч благословень для тих, хто буде слухатися Господа. Ця умова, сказана колись ізраїльському народу, стосується зараз кожного християнина. В одній чудовій християнській пісні є такі слова:  «Чую голос я Ісуса,

           Ним постійно веселюся,

           Його звуки в серце ллються:

           «Візьми хрест свій і за Мною йди…»

Переконаний, що сусіди, друзі, члени родини спочатку подивляться, як я став жити; чи сам стараюсь бути послушним Богові і тільки після цього, або будуть, або відмовляться слухати мої слова. В Євангелії від Івана (18:37), Спаситель каже до нас: «І кожен, хто з правди, той чує Мій голос».

Після того, як Ісус до кожного періоду церкви в книзі Об’явлення робить наголос на увазі, тобто, щоб послухали те, що Він хоче сказати; Він говорить, що християни мають не тільки пройти важкий земний шлях до кінця, але й стати переможцями.

Я колись бачив, як на одному конкурсі художників визначали переможців. Їхнім найкращим трьом картинам дали такі назви:

1) – найкраща робота;

2) – чудова робота; і

3) – добра робота.

А ось Бог визначає переможців інакше. В Нього не має ні «найпрекрасніших» переможців, ні тим більше «добрих», чи «чудових». Він каже однозначно: «Або ти переможець, або ні».

Так само в євангельській роботі. Щоб врятувати людину є дуже багато варіантів, але результатів може бути лише два; ми або перемагаємо, або програємо.

Один старенький англійський проповідник, д-р Ф.Б. Майер, який помер у похилому віці у тридцятих роках минулого століття залишив нам гарну ілюстрацію про зміну характеру на важкій життєвій дорозі.

«Колись я думав, – сказав доктор Майер, – що Божі дари розкладені, як на етажерці, і що по мірі нашого духовного зростання, ми все легше оволодіваємо дарами, які знаходяться зверху. Але потім я переконався, що це не так, і що дари Божі розкладені в протилежному порядку, так що полички потрібно рахувати не знизу вверх, зверху вниз; і щоб отримати найвищі Божі дари, нам потрібно нахилятись все нижче й нижче!»

«Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Марк. 9:35). Так що дійти до кінця і стати переможцем в християнстві не означає розштовхувати суперників і першим дійти до фінішу (раю), а навпаки, допомагаючи і рятуючи «суперника», ми рятуємо себе. Чим далі йдемо перемагаючи проблеми, тим кращим і смиреннішим стає наш характер.

Нам не можна залишатись на місці. В одній історії розповідається про двох жаб, які скакали до великого озера, але побачили калюжу, яка була на дорозі. Одна жабка каже: «Я стомилась й далі не піду; ось тут є їжа й вода, нащо мені мучитись і кудись йти». І залишилась жити в калюжі. А інша пішла далі і через деякий час вже жила в гарному озері. Але ось з часом проїхала машина і роз’їхала першу жабку, яка колись налякалась далекої дороги.

Стара приказка каже, що на гладкому озері гарним моряком не станеш. Цікаво, що сучасні психологи радять своїм клієнтам виробляти психологію власника. Це коли людина не скаржиться на проблему, а вирішує її; повідомляє, що і як буде, а не як повинно бути: має мету і йде до неї. Переможці завжди знайдуть спосіб перемогти – стверджують психологи, – а переможені завжди довго розповідають, як вони багато зробили, але з того нічого не вийшло. Сучасний світ вимагає швидкого і хорошого результату, а не філософствування на теми, що можна було б зробити, якби…Потрібно щось робити, чимось пожертвувати. Так, буде важко, бо завжди, коли християнин щось робить, ворог злиться і заважає. І чим більша дія, тим сильніша протидія, але Бог каже, що ми просто вимушені старатись, щоб стати переможцями.

Я колись любив повторювати приказку: «Кто воєвал, имеет право у тихой речки посидеть», але пізніше зрозумів, що церковним членством ніхто не спасеться. В наш лукавий час майже все продається і купується, але ми повинні старатись бути чесними й ввічливими не тільки до близьких і добрих людей, але й до усіх, хто нам не приємний, не дивлячись на обличчя й посаду.

Розповідають, що королева Марія Антуанетта була дуже спокійною, ввічливою і основне впевненою людиною. Коли її несправедливо приговорили до смертної кари, то підіймаючись по сходах на гільйотину вона оступилась і стала на ногу кату; своєму палачу, який мав відтяти їй голову. Королева лагідно сказала: «Пробачте будь ласка мосьє, я це зробила не навмисно». Це були її останні слова. Не кожен, хто знає, що його життя скоро закінчиться зміг би ось так природно й «ненаграно» себе поводити. Вона дійшла до кінця, як справжня християнка. Ті, хто прагне завжди бути переможцем над ближніми не здатні через свою гордість поступатись першістю,

Як відомо, до програми Олімпійських ігор у Давній Греції входили перегони колісниць, запряжених кіньми. Переможцями оголошувалися хазяїн і візник колісниці, що прийшла до фінішу першою. Одного разу, уже в період правління римлян, лавровий вінок переможця був покладений на голову візника, який навіть не доїхав до фінішу. Він просто вилетів з колісниці на одному з поворотів. Цим переможцем був римський імператор Нерон.

Звичайно, що йому, як і усім було відомо, що він програв, але хіба є межа гордості? Така «перемога» нічого не варта! А ось коли людина щось непохитно захищає, кажуть, що вона бореться до останньої краплі крові. Те саме в християнському житті. В Євангелії читаємо: «Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха» (Євр. 12:4).

«Тому, хто дійде до кінця» і «ви ще не змагались до крові» – ці слова звучать для людського вуха, як вирок. Але це не означає, що ми маємо бути як ті спортсмени, які злі один на одного і причиняють біль ближньому, щоб за всяку ціну перемогти. Я, як християнин ціле життя маю учитись в Христа бути добрим до ближнього, а це почуття не можливо насильно вкласти у серце. Ось заклав піст, помолився і Бог дав любов до ближнього. Це почуття набувається через постійне  дослідження Божого Слова, роздуми й тісне спілкування з Спасителем.

Я веду до того, що йти до кінця і стати колись переможцями не означає, «летіти» вперед, потрібно завжди бачити і просто цінувати кожний день життя. А це і є щастя. Я втратив багато справжніх друзів, які помираючи найбільшим щастям вважали життя. Один день життя є справжнім щастям, навіть при хворобі, чи смертельному пораненні.

Кажуть, що чим важча боротьба, тим почесніша перемога. Усім нам відомий вислів «спалити за собою мости». Дмитро Донський, переправившись через Дон у ніч на 8 вересня 1380 року перед знаменитою Куликовською битвою, зруйнував за собою усі переправи, щоб його воїни знали: шляху назад немає. Так чинив не тільки Дмитро Донський. У літописах історії міститься чимало подібних прикладів. Через це з’явився образний вислів «спалити за собою мости», тобто відрізати для себе будь-яку можливість відступу.

Таким же чином, усі хто прийняв Ісуса як свого особистого Спасителя; називає себе християнином,  і хоче бути як переможець з Ним у вічності, покликані спалити за собою усі мости. Для відступу немає бути жодної можливості. Жодного вороття назад. Боротись тільки до повної перемоги.

Після строкової служби мене щорічно викликали на військові збори. І ось коли сталась аварія на ЧАЕС, то я по суті морально вже був підготовлений до біди. Але, коли наш батальйон  (а везли нас в автобусах), проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу, то настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть і це спочатку дуже непокоїло. Потім освоїлись і з часом звиклись з небезпекою. Людина швидко звикає до різних умов. Але це в християнстві чи не найбільша небезпека. Спочатку ми ревні, енергійні, а потім заспокоюємось, звикаємо до обстановки в церкві, і з часом здається, що ворог десь там в Африці, за багато кілометрів від нас, але насправді він не тільки поруч, він усюди.

Основою нашої перемоги є віра, тому, що написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам подивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; побачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас ставши переможцем був біля Нього.

Віра – це не почуття. «Віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Істинна віра немає абсолютно нічого з самовпевненістю. Тільки той, хто має істинну віру перебуває в безпеці від самовпевненості, адже самовпевненість – це сатанинська підробка віри.

Взагалі, віра тримається на двох стовпах. Ці стовпи називаються любов і діла; любов і праця. «Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?» (Якова 2:24).

Один багатий фермер, комори якого були до верху наповнені зерном, чекаючи підвищення цін часто повторював уже звичну для нього молитву «про бідних, голодних і тих, хто в нужді».

Молячись, він завжди в кінці повторював прохання: «Боже, згадай про бідних і голодних й допоможи їм!»

Сам же фермер не допомагав нікому, а лише чекав, щоб все зробив Бог. Одного разу, коли фермер знову промовив свою молитву, що вірить, що Бог нагодує бідних і голодних, син його попросив: «Тату, можна мені взяти половину того зерна, що знаходиться в твоїх елеваторах?»

Здивований таким проханням батько спитав: «А для чого воно тобі? Що ти будеш з ним робити?»

Син сказав: «Я відповім на твою молитву!»

В даному випадку батько лише вірив, що Бог допоможе людям а син вірив і допоміг, бо любив людей.

Іноді нам здається, що дійти до перемоги легко. Ми й так є членами Церкви і виконуємо Закон, отож можемо святкувати колись спільну перемогу. Але це не так, бо щоб перемогти потрібно працювати й боротись.

Пасивні християни нагадують хитрих птахів, які замість того, щоб летіти через гори крізь бурі і негоду шукають легкого життя.

Відомо, що коли між Францією і Італією відкрили довгий альпійський тунель, його стали використовувати птахи, які відлітали восени в теплі краї. Пернаті вирішили: навіщо довго летіти над горами, якщо можна зрізати шлях по тунелю? Більше того, навіщо взагалі махати крилами, якщо можна сісти на дах якої-небудь  вантажівки, і вона з комфортом перевезе тебе через тунель. Отже, тепер дуже багато перелітних птахів так і робить – пересікають франко-італійський кордон, сидячи на дахах вантажівок. Але уявіть собі, що тунель перекрили. Тоді тисячі птахів загинуть, бо у свій час не загартувались в бурях над Альпами, та й просто у них вже можуть бути слабенькі м’язи.

Часто християнське життя оточене небезпеками, і виконання свого християнського обов’язку іноді здається неможливим. Уява малює у свідомості картину неминучої катастрофи. Проте Божий голос говорить ясно: «Йди вперед». Нам потрібно підкорятись цьому повелінню, навіть якщо наш погляд не в силах проникнути через темряву.

Перешкоди, які заважають нашому просуванню вперед ніколи не зникнуть, якщо ми будемо нерішучі й песимістично налаштовані. Ті, хто не поспішає підкорюватися Ісусові доти, доки не зникнуть усі неясності й невизначеності, і вже не буде небезпеки зазнати невдачі, не підкорятимуться ніколи. Віра дивиться поверх труднощів; вона схоплюється за невидиме, за Всемогутнього, і тому вона не опиниться в безвихідній ситуації. Віра – означає міцно триматися за руку Христа в будь-якій ситуації.

Ми не бачимо радіації, не бачимо диявола ні Ісуса Христа,  але віримо що вони є, бо це «доказ небаченого». Як ми з вами можемо бути впевнені в тому, чого не бачимо? Але саме так робив Мойсей: «Він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить» (Євр. 11:27).

У книзі Об’явлення не даремно тричі: (Об’явл. 21:8,27; 22:15), говориться про людей, які не осягнуть вічного життя. Зачитаємо лише один з цих біблійних віршів: «І не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця» (Об’явл. 21:7).

Земне життя постійно б’є кожного з нас. Буденні, щоденні проблеми і переживання постійно стараються нас зупинити на дорозі до вічності. Когось з нас зупиняють шкідливі звички; когось «слабість» до жіночої (чоловічої) статі; хтось розуміє, що гордий і ніяк не може позбутись цього пороку, – у кожного своя проблема. Але кожному потрібно з Божою допомогою з нею вперто боротись і йти вперед, щоб дійти до кінця.

Готуючи цю тему пригадав історію про те, як двом пастухам доручили нелегке завдання. Їм сказали привести з пасовиська бика. Бик був здичавілим і нікого не слухався. Він три роки вільно бігав у відведеному для нього загоні і тепер практично неможливо було затягнути його на ферму. І ось ці розумні й кмітливі пастухи, щоб виконати це нелегке завдання взяли з собою маленького ослика. Потім з великими труднощами заарканили бика, прив’язали до нього ослика і відпустили обох на волю. Спочатку ослику було страшенно важко. Бик кидав його з боку в бік, бив об дерева й каміння, тягав по кущах і навіть кидав у канави. Час від часу вони обоє вибивались з сил і лягали на землю, але кожного разу, коли підіймались на ноги, ослик наполегливо починав рухатись в бік села. І ось нарешті десь днів через п’ять, перед фермою з’явився не зломлений випробуваннями ослик, а за ним йшов прив’язаний за мотузку покірний, присоромлений, фізично виснажений і стомлений бик, який мав просто жалюгідний вигляд.

Ось на цьому прикладі Бог показує, що наполегливість і впертість, це чудові якості для досягнення нашої мети. Як егоїсти, самі ми ніколи не змогли б знайти дороги до спасіння. Ісус сказав: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матв. 11:29-30).

Вибачте за можливо некоректне порівняння, але воно якнайкраще ілюструє наш стан. І якщо ми насправді «прив’яжемо» себе до Христа, Він повільно, але неухильно і впевнено поведе нас додому, і неважливо скільки разів ми будемо протестувати і вперто падати на землю: як тільки ми встанемо, Він знову терпеливо буде наближати нас до Вічного Царства. Ісус дав обіцянку допомагати нам вирішувати життєві проблеми і вони дійсно вирішуються, якщо ми дозволяємо Йому вести нас до перемоги. «І я глянув, і ото біла хмара, а на хмарі сидить подібний до Людського Сина. Він мав на своїй голові золотого вінця, а в руці його гострий серп (Об’явл 14:14).

Усі події, які описуються в книзі Об’явлення, закінчуються появою Сина Людського Ісуса. Він Агнець, Зірка світла і досвітня, Правитель земних царств, Який любить усіх і кожного.

Але в цьому секулярному світі люди люблять оцінювати ближніх по тому, скільки у них грошей. «Яка користь мені з того, якщо я буду слідувати за Ісусом?  Чому я маю йти за Ісусом, коли в цьому світі стільки розваг і задоволень?» – говорять люди. Спробуймо відповісти на це питання. Чи можете ви назвати імена хоча б трьох лауреатів Нобелівської премії в галузі науки? Чи пам’ятаєте ви, як звали міс Світу в минулому році? Чи можете ви хоча б назвати ім’я космонавта, який шостим полетів у космос?

Дивно те, що це не якісь другорядні імена. Адже це досить відомі усій планеті люди. Їхні прізвища заповнювали заголовки газет в усьому світі принаймні з тиждень. І ми говоримо не про звичайних людей. Хоча більшість людей уже давно їх забула. Чому? Тому, що якими б знаменитими вони не були, це ніяк не змінило мого життя. Їхні досягнення потрапили у заголовки газет, але не залишили навіть сліду через деякий час. Тепер спробуймо відповісти на наступні запитання: «Чи можете ви згадати імена двох друзів, які були з вами у важкі часи, хто допоміг вам відчувати себе потрібним і цінним?», «Чи можете ви назвати пару людей, життя і поведінка яких надихнула вас стати кращим?», «Хто одразу позичив вам велику суму грошей, коли опинились у біді?» Як ви впорались з цим тестом? Чи було вам легше згадати імена цього разу? Для мене – безумовно. Чому? Тому, що усі ці люди вплинули на моє життя. Я б не був таким, яким є зараз, якби їх не було в моєму житті.

Ось чому книга Об’явлення (та й уся Біблія), постійно говорить про Ісуса. Протягом двох тисяч років ніхто не змінив світ настільки, наскільки це зробив Він. Завдяки Своєму народженню, смерті, воскресінню і небесному правлінню, Він змінив цей світ і моє життя. Я можу цікавитися тим, хто буде лауреатом Нобелівської премії в цьому році, але Ісус єдиний, хто змінив моє життя і буде справляти на мене вплив ще десятки і мільйони років. Якщо хтось можливо мене не зрозумів, зателефонуйте будь-ласка і я спробую з Божою допомогою пояснити це краще. Але гадаю, що переважна більшість читачів добре мене зрозуміють.

Безумовно, що завжди знайдуться люди, які читаючи книгу Об’явлення скажуть, що слова про те, що потрібно прикладати значні зусилля, щоб дійти до перемоги стосуються не їх. Вони скажуть, що нікого не вбивають, не крадуть і якось доживши цей вік як інші будуть у раю; що нехай про перемогу над своїм «Я» думають лише ті грішники (нечесні бізнесмени, депутати, судді, прокурори…), які їздять на дорогих іномарках і купують за кордоном маєтки. Але це не так!

Якщо когось не турбують Божі Слова, що у вічність увійдуть лише ті, хто веде боротьбу з лукавим ворогом і дійде до перемоги, то прошу уважно прочитати початок кожного послання до семи церков. На початку кожного послання Творець каже: «Я знаю діла твої».

Він знає про кожного з нас усе і ні один вчинок, чи думка перед Ним не сховаються. Головне не хитрувати, а чесно визнати свою провину й неміч. Ісус знає, що шлях, по якому кожен з нас йде до перемоги дуже складний і небезпечний. Лукавий ворог добре знає як спокусити кожного з нас, щоб ми зійшли з дистанції. Кожен з нас без винятку, (просто дехто соромиться визнати, а комусь не дозволяє гонір), час від часу робить помилки і падає. Але не той християнин, хто не падає, а той, хто знову стає на ноги і йде далі, щоб дійти до кінця.

Немає значення, велика, чи мала провина християнина, але має значення, які висновки він зробив після падіння і чи щиро розкаявся.

Коли ми якимось чином зупинились на дорозі до перемоги, нехай Бог боронить комусь навіть подумати, що це вже кінець шляху; просто потрібно переглянути цінності, покаятись і йти далі. Бог завжди тримає міцно, щоб ми не зійшли з цієї вузької дороги, Він контролює усіх, навіть коли комусь здається, що він нікому не потрібний.

В одній книзі описується історія про ортодоксального єврея, який переїхав жити в Париж. Відомо, що Париж поділений на квартали по національностях. Так ось цей ортодоксальний єврей переїхав у Париж, та ще й у французький квартал, а через декілька років як кажуть зовсім «офранцузився». Спочатку йому не захотілось один раз йти в суботу до синагоги, а з часом взагалі перестав святкувати суботу. Замість єрмолки одягнув берет, а замість кошерної їжі і маци почав з сусідами іноді їсти жаб’ячі лапки й слимаків. Потім знайшов собі красиву подружку. Як кажуть «відійшов від віри», ну взагалі – француз французом.

Якось увечері прийшовши додому, він чесно перед собою визнав, що його вже нічого не зв’язує з євреями і лише одне нагадує про його походження, –  це прізвище Кацман. Звичайне єврейське прізвище. І вирішив єврей обірвати цю єдину ниточку з своєю вірою; змінити прізвище, раз лиш воно залишилось від його національності. А, щоб було легше, то вирішив просто перекласти своє рідне прізвище Кацман на французьку мову.

Він сів за стіл, взяв ручку з листком паперу і почав перекладати. Кац – по-єврейськи «кітка» – по-французьки буде «ша» (chat), ман – по-єврейски  «людина» – по-французьки буде «лом» (I’homme). Ось і вийшло, що замість єврея Кацмана буде француз Шалом (євр. «мир»).

– Ні – подумав єврей, – від Бога нікуди не неможливо втекти, Він знає все, –  і  знову почав святкувати суботу.

Це я веду до того, що коли християнин оступився і згрішив, то повинен пам’ятати, що Бог завжди його чекає. Він повинен знову стати на дорогу, яка веде до перемоги й вічності. Іншого виходу просто не існує.

Якщо хтось з нас оступившись думає, що Бог від нього відвернувся, то цим ми принижуємо і ображаємо Спасителя, Який був розіп’ятий за усіх і кожного. Якщо ми пам’ятаємо, що Ісус веде до перемоги, то усякий страх щезає.

Давньогрецький філософ Плутарх колись сказав: «Сміливість – початок перемоги». І якщо ми пізнали любов Спасителя й стали на шлях спасіння, то зійшовши з нього, втратимо все.

Один язичницький цар якось сказав учневі Христа:

Якщо ти не відмовишся від Христа, я вижену тебе з свого царства.

– Ваша величносте, ви можете мене відділити від батьківщини, але не зможете відділити від Христа, Який обіцяв ніколи не покидати мене, – смиренно відповів християнин.

– А я конфіскую твоє майно, – продовжував цар.

– Весь мій скарб на Небі, і ти не зможеш його забрати, – сказав чоловік.

– Тоді я дам наказ, щоб тебе стратили.

– Християнин посміхнувся і сказав: – Сорок років тому я помер. Тепер моє життя належить Христу, тому мені не страшні твої погрози.

Ми дружимо з певною кількістю людей, які поряд живуть, з ким ми працюємо, ходимо до церкви; які близькі нам по соціальному стану чи освіті. Я переконаний, що під час випробувань будемо допомагати один одному, але не потрібно чекати біди; треба тепер під час благодатного часу йти назустріч. Не старатись бути завжди білим і пухнастим, а якщо потрібно, то й підказати з любов’ю братові його помилку, бо коли потім буде екстремальна ситуація і від наших взаємостосунків буде залежати життя земне й вічне, то може бути пізно.

«А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор. 15:57). Отже, згідно цих слів виходить, що перемога, це не те, що досягають послушні, а те, що отримують як подарунок від Ісуса Христа.

Після Чорнобиля я втратив багато справжніх друзів, але що найстрашніше – не усі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді, за дуже короткий час у моєму розумі відбулась «переоцінка» цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі лукавство і гордість у будь-яких проявах і молюся за це.

Колись в одній газеті прочитав цікаву історію яка якнайкраще ілюструє прояв любові до ближнього. Там розповідалось, що на Олімпіаді для людей з обмеженими можливостями, яка проходила в американському місті Сіетл, дев’ять атлетів-інвалідів встали на стометрову бігову доріжку. При стартовому пострілі почалося змагання. Усі бажали прийти першими й виграти. Раптом, рівняючись на трьох лідерів, один хлопчик упав на асфальт і заплакав. Інші вісім учасників, почувши плач, озирнулися назад і сповільнили біг. Потім вони зупинилися і побігли назад…Одна дівчина із синдромом Дауна присіла біля хлопчика і почала цілувати, говорячи: «Зараз тобі буде краще». Усі дев’ять учасників обійнялися й знову рушили до лінії фінішу. Глядачі на стадіоні встали і почали аплодувати, а деякі заплакали.

Справжній християнин в душі розуміє, що найважливіше в житті не виграти самому, а допомогти виграти іншим, навіть якщо для цього потрібно зупинитись й змінити напрямок. Саме в цьому полягає справжня перемога.

Отож, тільки в єдності, люблячи і допомагаючи ближнім ми зможемо дійти до перемоги.

В одній з пісень, які співають у моїй церкві є такі чудові слова:

«Сміло, дружно в бій підем з гріхом,

Духом сильні за вождем Христом!

Правди стяг ми вище підіймем,

Перемога жде нас з кожним днем!

 

Грізний і суворий бій нас не страшить, –

Чистих уст молитва в битві підкріпить,

Стійте в вірі твердо проти сил гріха,

Перемога дорога…»

Але, помиляються ті, хто думає, що коли Бог говорить про перемогу, то Він має на увазі тільки перемогу над гріхом. Ось цитата з книги відомої християнської письменниці Еллен Уайт: «Життя християнина являє собою битву і неприливну боротьбу, але перемога отримується не людською силою, оскільки полем битви являється серце людини. Генеральна битва – найбільша з усіх, в якій коли-небудь приймала участь людина, – це підкорення свого «я» волі Божій і підкорення серця пануванню Божої любові»¹.

Зверніть увагу, що мова йде про покорення свого «я», віддачі себе під Боже керівництво, а не про перемогу над гріхами.

Ось і виходить, що це єдина битва у Всесвіті, в якій шлях до перемоги пролягає через капітуляцію. І раз це так, то перемога, безсумнівно, повинна бути даром, оскільки ми віддаємо себе в Божі руки. Самі по собі ми не можемо перемогти наші злі нахили й жадання, які намагаються панувати над нами. Ми не можемо самі перемогти могутнього ворога. Один Господь може дарувати нам перемогу.

Великий Альберт Ейнштейн колись сказав: «Я ніколи не думаю про майбутнє. Воно й так швидко прийде». Так само вважають багато людей. Ще стародавні епікурейці жили за принципом: «Їж, пий та насолоджуйся життям. Все решта неважливо». Подібного принципу дотримувались деякі сучасники апостола Павла: «Коли я зо звірами боровся в Ефесі, яка мені по-людському користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!» (1Кор. 15:32). Вони вважали, що оскільки життя дається один раз, то треба брати від нього якнайбільше.

Кожна людина народжується егоїстом, але прийнявши Ісуса, як свого особистого Спасителя, ми повинні виховувати в собі христоцентричний характер. Найстрашніше, коли людина завжди ставить своє «я» на перше місце і «грає на публіку». Вона в любих обставинах старається, щоб на неї звертали увагу. З часом вона так вживається в цю роль, що доходить до смішного.

Історія згадує про Пруського короля Фрідріха Першого. Коли він помирав, біля його ліжка стояв священик і читав молитви. Коли священик дійшов до слів: «Нагим я прийшов у цей світ, нагим і піду», Фрідріх відштовхнув його рукою й крикнув:

– Не смійте хоронити мене нагим, а тільки в парадній формі!

Нажаль не тільки королі й мільйонери є егоцентричними; потрібно чесно визнати, що кожен з нас у тій, чи іншій мірі є егоїстом, але якщо ми щиро хочемо боротись з цією бідою, то прочитавши наступу цитату просто вимушені прислухатись до поради й з Божою допомогою змінити своє життя.

«Егоїзм – це гріх, якому більше всього потурають, він розділяє нас з Богом і породжує багато духовних хвороб. Ми можемо повернути Богу Йому належне тільки шляхом самовідречення. Викорінюється егоїзм у повсякденних, буденних справах, тобто – в церковному служінні; на роботі і в сім’ї.

В (1Кор. 15:31) ап. Павло пише: «Я кожний день помираю». Тільки щоденно помираючи для свого «я» в дрібних життєвих справах, ми можемо стати переможцями. Нам потрібно забувати про себе й намагатись робити добро ближнім»². Зверніть увагу, що ці слова написані не для тих, хто не знає Спасителя, а для нас, тих, хто вважає себе щирими християнами. Добре знаю, що мені особисто ще далеко до перемоги над своїм «я», але щиро хочу і буду з Божою допомогою з ним воювати. Виходить, що зараз у кожного з нас є свій «Чорнобиль», який потрібно перемогти.

Дуже скоро усі, хто мав мудрість слухати і бути послушним; хто дійшов до кінця й став переможцем звільняться від усяких нещасть і житимуть вічно.

Згадаймо, що послання до кожної з семи азійських  церков символізує певний період історії християнської церкви, починаючи від апостолів і закінчуючи останнім часом і якби перемога над гріхом; тобто над нашим «я», була не можливою, то на протязі цих століть не змогла б спастись жодна душа.

Отож, нам потрібно йти і боротись до кінця не зважаючи уваги на те, які б перешкоди не стояли на нашому шляху. Саме про це говориться в біблійних словах: «Будь вірний до смерті і отримаєш вінець життя». Коли сатана пускає стріли у наше серце і нам стає боляче, пам’ятаймо, що Господь поряд і Він хоче допомогти, щоб ми стали переможцями.

Потрібно сміливо йти вперед і вірити своєму Спасителю. Він завжди готовий допомогти кожному з нас в будь-яких обставинах, щоб ми не загинули, але мали життя вічне. Слава і подяка Йому за це.

 

1. Е. Уайт, Нагорна проповідь Христа, С. 141.
2. 2. Свідоцтва для церкви АСД, том 2, стр.132.

Андрій БІЛИК

 

 

 

Нещодавно у Івано-Франківську в Адвентистській громаді після програми “Надія є для кожного”. Cемеро осіб здійснили обряд хрещення.

Євангельська програма проходила в приміщенні церкви з 17.03 по 31.03.2018року. Щоденні зустрічі, присвячені тематичному вивченю Біблії та 15 тематикам: «Христос-наш Спаситель», «Що відбувається після смерті», «Двічі народжені» та інші, впродовж двох тижнів проводив пастор І.М.Заверюха . Медичні лекції вела лікар Васильчук Юлія. Присутні мали змогу слухати і бачити на слайдах актуальні теми людського здоров”я. Отримати фізичне заспокоєння та розслаблення завдяки масажу. Не забули тут і про діток ,що приходили разом з батьками на програму! З ними проводились окремі заняття : вони вчили різні пісні, робили поробки , слухали цікаві історії, грали ігри .Хор, молодь , солісти місцевої церкви музично обрамлювали духовні роздуми. Кожного дня дарувалися новим відвідувачам християнські книги. Після закінчення Євангельської програми, семеро дорогих душ виявили бажання заключити завіт з Богом. У кожного з них своя дорога та свої перешкоди, які прийшлось подолати. Але сьогодні особливе свято-день народження для нового життя! Тож тепер церква приносить до Божого престолу молитви з подякою та проханням за цих людей та тих, хто має на меті здійснити такий обряд в скорому часі.

 

4 червня 2017р. в парку ім.Т.Шевченка проходитиме “Фестиваль сім’ї”. Цікаво про стосунки та сімейні цінності. Веселі конкурси і розваги. Святковий музичний концерт та багато позитивних емоцій і вражень!

28 травня відбувся виїзд в дитячий притулок “Рідна оселя” в м.Тлумач. Для дітей була приготована цікава програма, різноманітні ігри, країна здоров’я, ляльковий театр, захоплюючі майстеркласи, а найголовніше – тепле спілкування, якого вони так потребують. Дякуємо всім, хто прийняв участь

Прибирання території по вул. Микитинецькій по програмі “Чисте місто – чисте серце” – Церква Адвентистів Сьомого Дня в м. Івано-Франківськ. 30 березня 2017 року