Вивчення Біблії

Щоденні читання

Суботня школа

Суботня школа

Ваше здоров’я

Ваше здоров'я

НАШ «ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ»

Автор SDA.if.ua. Категорія Новини

 

 

                                                                Переможці – це такі люди, які

                                                                   зробили те, що не захотіли

                                                                   зробити ті, які програли.

 

Життя постійно підкидає кожному з нас якісь проблеми. Час від часу стається біда, тоді ми молимось за ближніх і стараємось чимось зарадити.

Завжди легко говорити і навчати, розповідаючи людям, що Ісус допоможе, але коли приходить біда, чи уміємо ми самі перемогти стрес, не впадати в паніку і сміливо зустріти випробування?

Розповідають про біду, яка сталась з відомим американським євангелістом Дуайдом Муді. Після пожежі він втратив усе своє майно. Коли наступного ранку до нього прийшли друзі й знайомі, щоб потішити, проповідник зустрів їх як завжди, з радісним лицем і був здивований їхнім співчуттям. Потім він сказав друзям: «У мене ще багато багатства, так що згоріле майно недостойне того, щоб про нього говорити. Про мій спадок написано в книзі Відкриття (21:7)». В цьому тексті Бог говорить: «Переможець спадкує усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина!». Хотілось би, щоб ці слова стали гаслом кожного з нас, тому сьогодні ми будемо старатись зрозуміти, як стати переможцями.

У книзі Об’явлення, посланнях Бога до семи азійських церков є дуже цікава деталь. Для початку перерахуємо ці сім церков: Ефеська, Смірнська, Пергамська, Тіятирська, Сардінська, Філадельфійська і Лаодикійська. Відомо, що ці сім церков символізують сім періодів, і ми живемо в останній, лаодикійський період часу, й відповідно нас безпосередньо стосується послання до Лаодикійської церкви.

Також дуже цікавим є те, що в кожному з цих семи послань згадуються дві обітниці; дві умови, які стосуються конкретно кожного християнина. Давайте зачитаємо ці дві умови лише до трьох (двох перших і останньої) церков.

 «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім» (Об’явл. 2:7); «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможець не буде пошкоджений від другої смерти» (Об’явл. 2:11).

А тепер, прочитаємо звернення до Церкви останнього часу, тобто до Лаодикії: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!» (Обявл. 3:21-22).

Ось ця умова в різній інтерпретації передається Богом сім разів, до усіх семи церков. Можете самі легко в цьому переконатись, прочитавши другий і третій розділи книги Об’явлення. Перша умова, це потрібно зрозуміти почуте (в даному разі прочитане «хто має вухо, хай чує»), а друга умова говорить, що якщо хочеш бути з Ісусом у вічності, то  потрібно дійти до кінця і стати переможцем, «переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною».

Давайте розглянемо першу умову і поговоримо про наш слух. Статистика свідчить, що час, необхідний для спілкування з іншими на роботі і вдома, ми витрачаємо: 9 процентів – на писання, 16 – на читання, 30 процентів – розмовляємо самі, 45 – слухаємо (вірніше, мали б слухати). Але психологи вважають, що ми не вміємо слухати співрозмовника. Це стає причиною непорозумінь між друзями, неладу у сім’ї, призводить до розчарування дітей в батьках…

Нажаль, в сучасному світі ми відучилися уважно слухати; люди часто настільки зайняті своїми проблемами, що не тільки не чують що каже їм Бог, але й не хочуть вислухати одне одного. Це нагадує діалог одеських євреїв, які завжди люблять запитувати, але не слухають. Наприклад, коли один питає: «Скажите, как ваша фамилия?». А другий відповідає: «Спасибо, хорошо. А ваша?».

Людей, які погано чують в певному діапазоні, ми називаємо глухими, але чи звертаємо увагу на свій слух; чи не подібні на чоловіка, який хотів допомогти своїй дружині, у якої, як він підозрював, були проблеми зі слухом.

Одного разу увечері він став у неї за спиною на протилежному кінці кімнати і пошепки сказав: «Ти мене чуєш?» Оскільки відповіді не було, він підійшов ближче і повторив: «А зараз чуєш?» Результат той же. Він підійшов ще ближче і запитав: «Ти мене чуєш?»

Так і не отримавши відповіді, він, нарешті, повторив своє питання стоячи у неї прямо за спиною. Вона обернулася до нього і сказала: «Вчетверте кажу тобі: так!»

Перед тим, як перевіряти інших, давайте краще пригадаємо як ми самі слухаємо ближніх і Бога. Потрібно також завжди пам’ятати, що диявол не може читати наші думки, а чує лише те, що ми говоримо ближнім, чи промовляємо у молитві. Отже, якщо хочемо передати Богу дуже важливу інформацію, то потрібно молитись тихою молитвою (в думках), тоді ніхто у всесвіті не зможе підслухати нашої розмови з Творцем.

Пам’ятаймо також, що після кожної молитви потрібно зачекати на відповідь. Тобто, потрібно налаштувати духовний слух і почути, що скаже нам Святий Дух. «Хто має вухо, хай чує», так закінчується кожний лист і цими словами Господь наголошує, щоб ми не нехтували тим, що Він говорить.

Кожен з нас хоче бути щасливим і ми не раз чули заповіді блаженства, які записані в п’ятому розділі Євангелія від Матвія, але мало хто звертає увагу на те, що там записані тільки дев’ять заповідей, а ось десяту знаходимо в Євангелії від Луки (11:27-28) «І сталось, як Він це говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла й сказала до Нього: Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що Ти ссав їх! А Він відказав: Так. Блаженні ж і ті, хто слухає Божого Слова і його береже!». Інший переклад каже: «Блаженний хто слухає і виконує».

Отже Бог не даремно повторює ці дві фрази до кожної Церкви. Він каже: «Будеш переможцем лише на умові послуху».

Вся Біблія говорить нам про послух: «Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва та додержує написане в ньому, час бо близький!» (Обявл. 1:3).

Взагалі, якщо зупинитись на життєвій дорозі і чесно проаналізувати своє життя, то потрібно визнати, що проблеми виникають тоді, коли ми чуємо, але не розуміємо, або свідомо не робимо те, що каже Бог. Іншими словами: живемо своїм розумом.

Коли я закінчував готувати до видання першу книгу, яка називається «Жінки Нового Завіту», то відома письменниця  Неоніла Василівна Стефурак, яка на той час працювала в редакції нашої обласної газети «Галичина» порадила мені звернутись за рецензією до греко-католицького єпископа, ректора духовної академії Софрона Мудрого. Я коректно відмовився, мотивуючи це тим, що є членом протестантської церкви і наші доктрини дуже різняться. Мене вмовляли, але я все таки відмовився і дав рукопис професору фізико-математичних наук релігієзнавцю Івану Антоновичу Климишину. Приблизно через місяць, професор Климишин працюючи над рукописом, сказав, що книга цікава, але бажано, щоб її переглянув хтось з професорів богослів’я, і порадив мені звернутись до декана духовної академії о-м. Івана Козовика, який є католицьким цензором. Я  знову категорично відмовився.

Минуло майже чотири роки і коли вийшла книга, я вирішив подарувати по примірнику єпископам усіх конфесій. Через декілька днів мені стало відомо, що Владика Софрон Мудрий, прочитавши книгу, передав її для рецензії професору Козовику. Коло замкнулось!

Розумієте, тому самому декану духовної академії, до якого радив колись звернутись професор Климишин! Ще більшим здивуванням було, коли через місяць мені зателефонували і сказали, що можу забрати рецензію, а це означало, що я, Адвентист Сьомого Дня маю право розповсюджувати літературу в Греко-Католицькій церкві.

Але це сталось майже через чотири роки після того, як я відмовився одразу прислухатись до поради Неоніли Василівни. А виною усьому мій непослух, моя упередженість. Мені говорили, я чув, але не схотів послухати. Бог все одно зробив так, як я мав зробити, у Нього є безліч варіантів, але та робота, яку могла зробити література за чотири роки залишилась незробленою по моїй вині. Через мій непослух!

«І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей, що я наказую тобі сьогодні, то поставить тебе Господь, Бог твій, найвищим над усі народи землі. І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого» (П. Зак. 28: 1-2). Далі перераховується безліч благословень для тих, хто буде слухатися Господа. Ця умова, сказана колись ізраїльському народу, стосується зараз кожного християнина. В одній чудовій християнській пісні є такі слова:  «Чую голос я Ісуса,

           Ним постійно веселюся,

           Його звуки в серце ллються:

           «Візьми хрест свій і за Мною йди…»

Переконаний, що сусіди, друзі, члени родини спочатку подивляться, як я став жити; чи сам стараюсь бути послушним Богові і тільки після цього, або будуть, або відмовляться слухати мої слова. В Євангелії від Івана (18:37), Спаситель каже до нас: «І кожен, хто з правди, той чує Мій голос».

Після того, як Ісус до кожного періоду церкви в книзі Об’явлення робить наголос на увазі, тобто, щоб послухали те, що Він хоче сказати; Він говорить, що християни мають не тільки пройти важкий земний шлях до кінця, але й стати переможцями.

Я колись бачив, як на одному конкурсі художників визначали переможців. Їхнім найкращим трьом картинам дали такі назви:

1) – найкраща робота;

2) – чудова робота; і

3) – добра робота.

А ось Бог визначає переможців інакше. В Нього не має ні «найпрекрасніших» переможців, ні тим більше «добрих», чи «чудових». Він каже однозначно: «Або ти переможець, або ні».

Так само в євангельській роботі. Щоб врятувати людину є дуже багато варіантів, але результатів може бути лише два; ми або перемагаємо, або програємо.

Один старенький англійський проповідник, д-р Ф.Б. Майер, який помер у похилому віці у тридцятих роках минулого століття залишив нам гарну ілюстрацію про зміну характеру на важкій життєвій дорозі.

«Колись я думав, – сказав доктор Майер, – що Божі дари розкладені, як на етажерці, і що по мірі нашого духовного зростання, ми все легше оволодіваємо дарами, які знаходяться зверху. Але потім я переконався, що це не так, і що дари Божі розкладені в протилежному порядку, так що полички потрібно рахувати не знизу вверх, зверху вниз; і щоб отримати найвищі Божі дари, нам потрібно нахилятись все нижче й нижче!»

«Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Марк. 9:35). Так що дійти до кінця і стати переможцем в християнстві не означає розштовхувати суперників і першим дійти до фінішу (раю), а навпаки, допомагаючи і рятуючи «суперника», ми рятуємо себе. Чим далі йдемо перемагаючи проблеми, тим кращим і смиреннішим стає наш характер.

Нам не можна залишатись на місці. В одній історії розповідається про двох жаб, які скакали до великого озера, але побачили калюжу, яка була на дорозі. Одна жабка каже: «Я стомилась й далі не піду; ось тут є їжа й вода, нащо мені мучитись і кудись йти». І залишилась жити в калюжі. А інша пішла далі і через деякий час вже жила в гарному озері. Але ось з часом проїхала машина і роз’їхала першу жабку, яка колись налякалась далекої дороги.

Стара приказка каже, що на гладкому озері гарним моряком не станеш. Цікаво, що сучасні психологи радять своїм клієнтам виробляти психологію власника. Це коли людина не скаржиться на проблему, а вирішує її; повідомляє, що і як буде, а не як повинно бути: має мету і йде до неї. Переможці завжди знайдуть спосіб перемогти – стверджують психологи, – а переможені завжди довго розповідають, як вони багато зробили, але з того нічого не вийшло. Сучасний світ вимагає швидкого і хорошого результату, а не філософствування на теми, що можна було б зробити, якби…Потрібно щось робити, чимось пожертвувати. Так, буде важко, бо завжди, коли християнин щось робить, ворог злиться і заважає. І чим більша дія, тим сильніша протидія, але Бог каже, що ми просто вимушені старатись, щоб стати переможцями.

Я колись любив повторювати приказку: «Кто воєвал, имеет право у тихой речки посидеть», але пізніше зрозумів, що церковним членством ніхто не спасеться. В наш лукавий час майже все продається і купується, але ми повинні старатись бути чесними й ввічливими не тільки до близьких і добрих людей, але й до усіх, хто нам не приємний, не дивлячись на обличчя й посаду.

Розповідають, що королева Марія Антуанетта була дуже спокійною, ввічливою і основне впевненою людиною. Коли її несправедливо приговорили до смертної кари, то підіймаючись по сходах на гільйотину вона оступилась і стала на ногу кату; своєму палачу, який мав відтяти їй голову. Королева лагідно сказала: «Пробачте будь ласка мосьє, я це зробила не навмисно». Це були її останні слова. Не кожен, хто знає, що його життя скоро закінчиться зміг би ось так природно й «ненаграно» себе поводити. Вона дійшла до кінця, як справжня християнка. Ті, хто прагне завжди бути переможцем над ближніми не здатні через свою гордість поступатись першістю,

Як відомо, до програми Олімпійських ігор у Давній Греції входили перегони колісниць, запряжених кіньми. Переможцями оголошувалися хазяїн і візник колісниці, що прийшла до фінішу першою. Одного разу, уже в період правління римлян, лавровий вінок переможця був покладений на голову візника, який навіть не доїхав до фінішу. Він просто вилетів з колісниці на одному з поворотів. Цим переможцем був римський імператор Нерон.

Звичайно, що йому, як і усім було відомо, що він програв, але хіба є межа гордості? Така «перемога» нічого не варта! А ось коли людина щось непохитно захищає, кажуть, що вона бореться до останньої краплі крові. Те саме в християнському житті. В Євангелії читаємо: «Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха» (Євр. 12:4).

«Тому, хто дійде до кінця» і «ви ще не змагались до крові» – ці слова звучать для людського вуха, як вирок. Але це не означає, що ми маємо бути як ті спортсмени, які злі один на одного і причиняють біль ближньому, щоб за всяку ціну перемогти. Я, як християнин ціле життя маю учитись в Христа бути добрим до ближнього, а це почуття не можливо насильно вкласти у серце. Ось заклав піст, помолився і Бог дав любов до ближнього. Це почуття набувається через постійне  дослідження Божого Слова, роздуми й тісне спілкування з Спасителем.

Я веду до того, що йти до кінця і стати колись переможцями не означає, «летіти» вперед, потрібно завжди бачити і просто цінувати кожний день життя. А це і є щастя. Я втратив багато справжніх друзів, які помираючи найбільшим щастям вважали життя. Один день життя є справжнім щастям, навіть при хворобі, чи смертельному пораненні.

Кажуть, що чим важча боротьба, тим почесніша перемога. Усім нам відомий вислів «спалити за собою мости». Дмитро Донський, переправившись через Дон у ніч на 8 вересня 1380 року перед знаменитою Куликовською битвою, зруйнував за собою усі переправи, щоб його воїни знали: шляху назад немає. Так чинив не тільки Дмитро Донський. У літописах історії міститься чимало подібних прикладів. Через це з’явився образний вислів «спалити за собою мости», тобто відрізати для себе будь-яку можливість відступу.

Таким же чином, усі хто прийняв Ісуса як свого особистого Спасителя; називає себе християнином,  і хоче бути як переможець з Ним у вічності, покликані спалити за собою усі мости. Для відступу немає бути жодної можливості. Жодного вороття назад. Боротись тільки до повної перемоги.

Після строкової служби мене щорічно викликали на військові збори. І ось коли сталась аварія на ЧАЕС, то я по суті морально вже був підготовлений до біди. Але, коли наш батальйон  (а везли нас в автобусах), проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу, то настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть і це спочатку дуже непокоїло. Потім освоїлись і з часом звиклись з небезпекою. Людина швидко звикає до різних умов. Але це в християнстві чи не найбільша небезпека. Спочатку ми ревні, енергійні, а потім заспокоюємось, звикаємо до обстановки в церкві, і з часом здається, що ворог десь там в Африці, за багато кілометрів від нас, але насправді він не тільки поруч, він усюди.

Основою нашої перемоги є віра, тому, що написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам подивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; побачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас ставши переможцем був біля Нього.

Віра – це не почуття. «Віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Істинна віра немає абсолютно нічого з самовпевненістю. Тільки той, хто має істинну віру перебуває в безпеці від самовпевненості, адже самовпевненість – це сатанинська підробка віри.

Взагалі, віра тримається на двох стовпах. Ці стовпи називаються любов і діла; любов і праця. «Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?» (Якова 2:24).

Один багатий фермер, комори якого були до верху наповнені зерном, чекаючи підвищення цін часто повторював уже звичну для нього молитву «про бідних, голодних і тих, хто в нужді».

Молячись, він завжди в кінці повторював прохання: «Боже, згадай про бідних і голодних й допоможи їм!»

Сам же фермер не допомагав нікому, а лише чекав, щоб все зробив Бог. Одного разу, коли фермер знову промовив свою молитву, що вірить, що Бог нагодує бідних і голодних, син його попросив: «Тату, можна мені взяти половину того зерна, що знаходиться в твоїх елеваторах?»

Здивований таким проханням батько спитав: «А для чого воно тобі? Що ти будеш з ним робити?»

Син сказав: «Я відповім на твою молитву!»

В даному випадку батько лише вірив, що Бог допоможе людям а син вірив і допоміг, бо любив людей.

Іноді нам здається, що дійти до перемоги легко. Ми й так є членами Церкви і виконуємо Закон, отож можемо святкувати колись спільну перемогу. Але це не так, бо щоб перемогти потрібно працювати й боротись.

Пасивні християни нагадують хитрих птахів, які замість того, щоб летіти через гори крізь бурі і негоду шукають легкого життя.

Відомо, що коли між Францією і Італією відкрили довгий альпійський тунель, його стали використовувати птахи, які відлітали восени в теплі краї. Пернаті вирішили: навіщо довго летіти над горами, якщо можна зрізати шлях по тунелю? Більше того, навіщо взагалі махати крилами, якщо можна сісти на дах якої-небудь  вантажівки, і вона з комфортом перевезе тебе через тунель. Отже, тепер дуже багато перелітних птахів так і робить – пересікають франко-італійський кордон, сидячи на дахах вантажівок. Але уявіть собі, що тунель перекрили. Тоді тисячі птахів загинуть, бо у свій час не загартувались в бурях над Альпами, та й просто у них вже можуть бути слабенькі м’язи.

Часто християнське життя оточене небезпеками, і виконання свого християнського обов’язку іноді здається неможливим. Уява малює у свідомості картину неминучої катастрофи. Проте Божий голос говорить ясно: «Йди вперед». Нам потрібно підкорятись цьому повелінню, навіть якщо наш погляд не в силах проникнути через темряву.

Перешкоди, які заважають нашому просуванню вперед ніколи не зникнуть, якщо ми будемо нерішучі й песимістично налаштовані. Ті, хто не поспішає підкорюватися Ісусові доти, доки не зникнуть усі неясності й невизначеності, і вже не буде небезпеки зазнати невдачі, не підкорятимуться ніколи. Віра дивиться поверх труднощів; вона схоплюється за невидиме, за Всемогутнього, і тому вона не опиниться в безвихідній ситуації. Віра – означає міцно триматися за руку Христа в будь-якій ситуації.

Ми не бачимо радіації, не бачимо диявола ні Ісуса Христа,  але віримо що вони є, бо це «доказ небаченого». Як ми з вами можемо бути впевнені в тому, чого не бачимо? Але саме так робив Мойсей: «Він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить» (Євр. 11:27).

У книзі Об’явлення не даремно тричі: (Обявл. 21:8,27; 22:15), говориться про людей, які не осягнуть вічного життя. Зачитаємо лише один з цих біблійних віршів: «І не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця» (Об’явл. 21:7).

Земне життя постійно б’є кожного з нас. Буденні, щоденні проблеми і переживання постійно стараються нас зупинити на дорозі до вічності. Когось з нас зупиняють шкідливі звички; когось «слабість» до жіночої (чоловічої) статі; хтось розуміє, що гордий і ніяк не може позбутись цього пороку, – у кожного своя проблема. Але кожному потрібно з Божою допомогою з нею вперто боротись і йти вперед, щоб дійти до кінця.

Готуючи цю тему пригадав історію про те, як двом пастухам доручили нелегке завдання. Їм сказали привести з пасовиська бика. Бик був здичавілим і нікого не слухався. Він три роки вільно бігав у відведеному для нього загоні і тепер практично неможливо було затягнути його на ферму. І ось ці розумні й кмітливі пастухи, щоб виконати це нелегке завдання взяли з собою маленького ослика. Потім з великими труднощами заарканили бика, прив’язали до нього ослика і відпустили обох на волю. Спочатку ослику було страшенно важко. Бик кидав його з боку в бік, бив об дерева й каміння, тягав по кущах і навіть кидав у канави. Час від часу вони обоє вибивались з сил і лягали на землю, але кожного разу, коли підіймались на ноги, ослик наполегливо починав рухатись в бік села. І ось нарешті десь днів через п’ять, перед фермою з’явився не зломлений випробуваннями ослик, а за ним йшов прив’язаний за мотузку покірний, присоромлений, фізично виснажений і стомлений бик, який мав просто жалюгідний вигляд.

Ось на цьому прикладі Бог показує, що наполегливість і впертість, це чудові якості для досягнення нашої мети. Як егоїсти, самі ми ніколи не змогли б знайти дороги до спасіння. Ісус сказав: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матв. 11:29-30).

Вибачте за можливо некоректне порівняння, але воно якнайкраще ілюструє наш стан. І якщо ми насправді «прив’яжемо» себе до Христа, Він повільно, але неухильно і впевнено поведе нас додому, і неважливо скільки разів ми будемо протестувати і вперто падати на землю: як тільки ми встанемо, Він знову терпеливо буде наближати нас до Вічного Царства. Ісус дав обіцянку допомагати нам вирішувати життєві проблеми і вони дійсно вирішуються, якщо ми дозволяємо Йому вести нас до перемоги. «І я глянув, і ото біла хмара, а на хмарі сидить подібний до Людського Сина. Він мав на своїй голові золотого вінця, а в руці його гострий серп (Обявл 14:14).

Усі події, які описуються в книзі Об’явлення, закінчуються появою Сина Людського Ісуса. Він Агнець, Зірка світла і досвітня, Правитель земних царств, Який любить усіх і кожного.

Але в цьому секулярному світі люди люблять оцінювати ближніх по тому, скільки у них грошей. «Яка користь мені з того, якщо я буду слідувати за Ісусом?  Чому я маю йти за Ісусом, коли в цьому світі стільки розваг і задоволень?» – говорять люди. Спробуймо відповісти на це питання. Чи можете ви назвати імена хоча б трьох лауреатів Нобелівської премії в галузі науки? Чи пам’ятаєте ви, як звали міс Світу в минулому році? Чи можете ви хоча б назвати ім’я космонавта, який шостим полетів у космос?

Дивно те, що це не якісь другорядні імена. Адже це досить відомі усій планеті люди. Їхні прізвища заповнювали заголовки газет в усьому світі принаймні з тиждень. І ми говоримо не про звичайних людей. Хоча більшість людей уже давно їх забула. Чому? Тому, що якими б знаменитими вони не були, це ніяк не змінило мого життя. Їхні досягнення потрапили у заголовки газет, але не залишили навіть сліду через деякий час. Тепер спробуймо відповісти на наступні запитання: «Чи можете ви згадати імена двох друзів, які були з вами у важкі часи, хто допоміг вам відчувати себе потрібним і цінним?», «Чи можете ви назвати пару людей, життя і поведінка яких надихнула вас стати кращим?», «Хто одразу позичив вам велику суму грошей, коли опинились у біді?» Як ви впорались з цим тестом? Чи було вам легше згадати імена цього разу? Для мене – безумовно. Чому? Тому, що усі ці люди вплинули на моє життя. Я б не був таким, яким є зараз, якби їх не було в моєму житті.

Ось чому книга Об’явлення (та й уся Біблія), постійно говорить про Ісуса. Протягом двох тисяч років ніхто не змінив світ настільки, наскільки це зробив Він. Завдяки Своєму народженню, смерті, воскресінню і небесному правлінню, Він змінив цей світ і моє життя. Я можу цікавитися тим, хто буде лауреатом Нобелівської премії в цьому році, але Ісус єдиний, хто змінив моє життя і буде справляти на мене вплив ще десятки і мільйони років. Якщо хтось можливо мене не зрозумів, зателефонуйте будь-ласка і я спробую з Божою допомогою пояснити це краще. Але гадаю, що переважна більшість читачів добре мене зрозуміють.

Безумовно, що завжди знайдуться люди, які читаючи книгу Об’явлення скажуть, що слова про те, що потрібно прикладати значні зусилля, щоб дійти до перемоги стосуються не їх. Вони скажуть, що нікого не вбивають, не крадуть і якось доживши цей вік як інші будуть у раю; що нехай про перемогу над своїм «Я» думають лише ті грішники (нечесні бізнесмени, депутати, судді, прокурори…), які їздять на дорогих іномарках і купують за кордоном маєтки. Але це не так!

Якщо когось не турбують Божі Слова, що у вічність увійдуть лише ті, хто веде боротьбу з лукавим ворогом і дійде до перемоги, то прошу уважно прочитати початок кожного послання до семи церков. На початку кожного послання Творець каже: «Я знаю діла твої».

Він знає про кожного з нас усе і ні один вчинок, чи думка перед Ним не сховаються. Головне не хитрувати, а чесно визнати свою провину й неміч. Ісус знає, що шлях, по якому кожен з нас йде до перемоги дуже складний і небезпечний. Лукавий ворог добре знає як спокусити кожного з нас, щоб ми зійшли з дистанції. Кожен з нас без винятку, (просто дехто соромиться визнати, а комусь не дозволяє гонір), час від часу робить помилки і падає. Але не той християнин, хто не падає, а той, хто знову стає на ноги і йде далі, щоб дійти до кінця.

Немає значення, велика, чи мала провина християнина, але має значення, які висновки він зробив після падіння і чи щиро розкаявся.

Коли ми якимось чином зупинились на дорозі до перемоги, нехай Бог боронить комусь навіть подумати, що це вже кінець шляху; просто потрібно переглянути цінності, покаятись і йти далі. Бог завжди тримає міцно, щоб ми не зійшли з цієї вузької дороги, Він контролює усіх, навіть коли комусь здається, що він нікому не потрібний.

В одній книзі описується історія про ортодоксального єврея, який переїхав жити в Париж. Відомо, що Париж поділений на квартали по національностях. Так ось цей ортодоксальний єврей переїхав у Париж, та ще й у французький квартал, а через декілька років як кажуть зовсім «офранцузився». Спочатку йому не захотілось один раз йти в суботу до синагоги, а з часом взагалі перестав святкувати суботу. Замість єрмолки одягнув берет, а замість кошерної їжі і маци почав з сусідами іноді їсти жаб’ячі лапки й слимаків. Потім знайшов собі красиву подружку. Як кажуть «відійшов від віри», ну взагалі – француз французом.

Якось увечері прийшовши додому, він чесно перед собою визнав, що його вже нічого не зв’язує з євреями і лише одне нагадує про його походження, –  це прізвище Кацман. Звичайне єврейське прізвище. І вирішив єврей обірвати цю єдину ниточку з своєю вірою; змінити прізвище, раз лиш воно залишилось від його національності. А, щоб було легше, то вирішив просто перекласти своє рідне прізвище Кацман на французьку мову.

Він сів за стіл, взяв ручку з листком паперу і почав перекладати. Кац – по-єврейськи «кітка» – по-французьки буде «ша» (chat), ман – по-єврейски  «людина» – по-французьки буде «лом» (I’homme). Ось і вийшло, що замість єврея Кацмана буде француз Шалом (євр. «мир»).

– Ні – подумав єврей, – від Бога нікуди не неможливо втекти, Він знає все, –  і  знову почав святкувати суботу.

Це я веду до того, що коли християнин оступився і згрішив, то повинен пам’ятати, що Бог завжди його чекає. Він повинен знову стати на дорогу, яка веде до перемоги й вічності. Іншого виходу просто не існує.

Якщо хтось з нас оступившись думає, що Бог від нього відвернувся, то цим ми принижуємо і ображаємо Спасителя, Який був розіп’ятий за усіх і кожного. Якщо ми пам’ятаємо, що Ісус веде до перемоги, то усякий страх щезає.

Давньогрецький філософ Плутарх колись сказав: «Сміливість – початок перемоги». І якщо ми пізнали любов Спасителя й стали на шлях спасіння, то зійшовши з нього, втратимо все.

Один язичницький цар якось сказав учневі Христа:

Якщо ти не відмовишся від Христа, я вижену тебе з свого царства.

– Ваша величносте, ви можете мене відділити від батьківщини, але не зможете відділити від Христа, Який обіцяв ніколи не покидати мене, – смиренно відповів християнин.

– А я конфіскую твоє майно, – продовжував цар.

– Весь мій скарб на Небі, і ти не зможеш його забрати, – сказав чоловік.

– Тоді я дам наказ, щоб тебе стратили.

– Християнин посміхнувся і сказав: – Сорок років тому я помер. Тепер моє життя належить Христу, тому мені не страшні твої погрози.

Ми дружимо з певною кількістю людей, які поряд живуть, з ким ми працюємо, ходимо до церкви; які близькі нам по соціальному стану чи освіті. Я переконаний, що під час випробувань будемо допомагати один одному, але не потрібно чекати біди; треба тепер під час благодатного часу йти назустріч. Не старатись бути завжди білим і пухнастим, а якщо потрібно, то й підказати з любов’ю братові його помилку, бо коли потім буде екстремальна ситуація і від наших взаємостосунків буде залежати життя земне й вічне, то може бути пізно.

«А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор. 15:57). Отже, згідно цих слів виходить, що перемога, це не те, що досягають послушні, а те, що отримують як подарунок від Ісуса Христа.

Після Чорнобиля я втратив багато справжніх друзів, але що найстрашніше – не усі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді, за дуже короткий час у моєму розумі відбулась «переоцінка» цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі лукавство і гордість у будь-яких проявах і молюся за це.

Колись в одній газеті прочитав цікаву історію яка якнайкраще ілюструє прояв любові до ближнього. Там розповідалось, що на Олімпіаді для людей з обмеженими можливостями, яка проходила в американському місті Сіетл, дев’ять атлетів-інвалідів встали на стометрову бігову доріжку. При стартовому пострілі почалося змагання. Усі бажали прийти першими й виграти. Раптом, рівняючись на трьох лідерів, один хлопчик упав на асфальт і заплакав. Інші вісім учасників, почувши плач, озирнулися назад і сповільнили біг. Потім вони зупинилися і побігли назад…Одна дівчина із синдромом Дауна присіла біля хлопчика і почала цілувати, говорячи: «Зараз тобі буде краще». Усі дев’ять учасників обійнялися й знову рушили до лінії фінішу. Глядачі на стадіоні встали і почали аплодувати, а деякі заплакали.

Справжній християнин в душі розуміє, що найважливіше в житті не виграти самому, а допомогти виграти іншим, навіть якщо для цього потрібно зупинитись й змінити напрямок. Саме в цьому полягає справжня перемога.

Отож, тільки в єдності, люблячи і допомагаючи ближнім ми зможемо дійти до перемоги.

В одній з пісень, які співають у моїй церкві є такі чудові слова:

«Сміло, дружно в бій підем з гріхом,

Духом сильні за вождем Христом!

Правди стяг ми вище підіймем,

Перемога жде нас з кожним днем!

 

Грізний і суворий бій нас не страшить, –

Чистих уст молитва в битві підкріпить,

Стійте в вірі твердо проти сил гріха,

Перемога дорога…»

Але, помиляються ті, хто думає, що коли Бог говорить про перемогу, то Він має на увазі тільки перемогу над гріхом. Ось цитата з книги відомої християнської письменниці Еллен Уайт: «Життя християнина являє собою битву і неприливну боротьбу, але перемога отримується не людською силою, оскільки полем битви являється серце людини. Генеральна битва – найбільша з усіх, в якій коли-небудь приймала участь людина, – це підкорення свого «я» волі Божій і підкорення серця пануванню Божої любові»1.

Зверніть увагу, що мова йде про покорення свого «я», віддачі себе під Боже керівництво, а не про перемогу над гріхами.

Ось і виходить, що це єдина битва у Всесвіті, в якій шлях до перемоги пролягає через капітуляцію. І раз це так, то перемога, безсумнівно, повинна бути даром, оскільки ми віддаємо себе в Божі руки. Самі по собі ми не можемо перемогти наші злі нахили й жадання, які намагаються панувати над нами. Ми не можемо самі перемогти могутнього ворога. Один Господь може дарувати нам перемогу.

Великий Альберт Ейнштейн колись сказав: «Я ніколи не думаю про майбутнє. Воно й так швидко прийде». Так само вважають багато людей. Ще стародавні епікурейці жили за принципом: «Їж, пий та насолоджуйся життям. Все решта неважливо». Подібного принципу дотримувались деякі сучасники апостола Павла: «Коли я зо звірами боровся в Ефесі, яка мені по-людському користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!» (1Кор. 15:32). Вони вважали, що оскільки життя дається один раз, то треба брати від нього якнайбільше.

Кожна людина народжується егоїстом, але прийнявши Ісуса, як свого особистого Спасителя, ми повинні виховувати в собі христоцентричний характер. Найстрашніше, коли людина завжди ставить своє «я» на перше місце і «грає на публіку». Вона в любих обставинах старається, щоб на неї звертали увагу. З часом вона так вживається в цю роль, що доходить до смішного.

Історія згадує про Пруського короля Фрідріха Першого. Коли він помирав, біля його ліжка стояв священик і читав молитви. Коли священик дійшов до слів: «Нагим я прийшов у цей світ, нагим і піду», Фрідріх відштовхнув його рукою й крикнув:

– Не смійте хоронити мене нагим, а тільки в парадній формі!

Нажаль не тільки королі й мільйонери є егоцентричними; потрібно чесно визнати, що кожен з нас у тій, чи іншій мірі є егоїстом, але якщо ми щиро хочемо боротись з цією бідою, то прочитавши наступу цитату просто вимушені прислухатись до поради й з Божою допомогою змінити своє життя.

«Егоїзм – це гріх, якому більше всього потурають, він розділяє нас з Богом і породжує багато духовних хвороб. Ми можемо повернути Богу Йому належне тільки шляхом самовідречення. Викорінюється егоїзм у повсякденних, буденних справах, тобто – в церковному служінні; на роботі і в сім’ї.

В (1Кор. 15:31) ап. Павло пише: «Я кожний день помираю». Тільки щоденно помираючи для свого «я» в дрібних життєвих справах, ми можемо стати переможцями. Нам потрібно забувати про себе й намагатись робити добро ближнім»2. Зверніть увагу, що ці слова написані не для тих, хто не знає Спасителя, а для нас, тих, хто вважає себе щирими християнами. Добре знаю, що мені особисто ще далеко до перемоги над своїм «я», але щиро хочу і буду з Божою допомогою з ним воювати. Виходить, що зараз у кожного з нас є свій «Чорнобиль», який потрібно перемогти.

Дуже скоро усі, хто мав мудрість слухати і бути послушним; хто дійшов до кінця й став переможцем звільняться від усяких нещасть і житимуть вічно.

Згадаймо, що послання до кожної з семи азійських  церков символізує певний період історії християнської церкви, починаючи від апостолів і закінчуючи останнім часом і якби перемога над гріхом; тобто над нашим «я», була не можливою, то на протязі цих століть не змогла б спастись жодна душа.

Отож, нам потрібно йти і боротись до кінця не зважаючи уваги на те, які б перешкоди не стояли на нашому шляху. Саме про це говориться в біблійних словах: «Будь вірний до смерті і отримаєш вінець життя». Коли сатана пускає стріли у наше серце і нам стає боляче, пам’ятаймо, що Господь поряд і Він хоче допомогти, щоб ми стали переможцями.

Потрібно сміливо йти вперед і вірити своєму Спасителю. Він завжди готовий допомогти кожному з нас в будь-яких обставинах, щоб ми не загинули, але мали життя вічне. Слава і подяка Йому за це.

 

  1. Е. Уайт, Нагорна проповідь Христа, С. 141.
  2. 2. Свідоцтва для церкви АСД, том 2, стр.132.

Андрій БІЛИК

 

 

 

Коментарі відсутні

Новини по дням

Липень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Контакти

вул.Івасюка, 76
м.Івано-Франківськ
76000

Написати лист