Вивчення Біблії

Щоденні читання

Суботня школа

Суботня школа

Ваше здоров’я

Ваше здоров'я

НАШ «ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ»

Автор SDA.if.ua. Категорія Новини

 

 

                                                                Переможці – це такі люди, які

                                                                   зробили те, що не захотіли

                                                                   зробити ті, які програли.

 

Життя постійно підкидає кожному з нас якісь проблеми. Час від часу стається біда, тоді ми молимось за ближніх і стараємось чимось зарадити.

Завжди легко говорити і навчати, розповідаючи людям, що Ісус допоможе, але коли приходить біда, чи уміємо ми самі перемогти стрес, не впадати в паніку і сміливо зустріти випробування?

Розповідають про біду, яка сталась з відомим американським євангелістом Дуайдом Муді. Після пожежі він втратив усе своє майно. Коли наступного ранку до нього прийшли друзі й знайомі, щоб потішити, проповідник зустрів їх як завжди, з радісним лицем і був здивований їхнім співчуттям. Потім він сказав друзям: «У мене ще багато багатства, так що згоріле майно недостойне того, щоб про нього говорити. Про мій спадок написано в книзі Відкриття (21:7)». В цьому тексті Бог говорить: «Переможець спадкує усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина!». Хотілось би, щоб ці слова стали гаслом кожного з нас, тому сьогодні ми будемо старатись зрозуміти, як стати переможцями.

У книзі Об’явлення, посланнях Бога до семи азійських церков є дуже цікава деталь. Для початку перерахуємо ці сім церков: Ефеська, Смірнська, Пергамська, Тіятирська, Сардінська, Філадельфійська і Лаодикійська. Відомо, що ці сім церков символізують сім періодів, і ми живемо в останній, лаодикійський період часу, й відповідно нас безпосередньо стосується послання до Лаодикійської церкви.

Також дуже цікавим є те, що в кожному з цих семи послань згадуються дві обітниці; дві умови, які стосуються конкретно кожного християнина. Давайте зачитаємо ці дві умови лише до трьох (двох перших і останньої) церков.

 «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім» (Об’явл. 2:7); «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможець не буде пошкоджений від другої смерти» (Об’явл. 2:11).

А тепер, прочитаємо звернення до Церкви останнього часу, тобто до Лаодикії: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!» (Обявл. 3:21-22).

Ось ця умова в різній інтерпретації передається Богом сім разів, до усіх семи церков. Можете самі легко в цьому переконатись, прочитавши другий і третій розділи книги Об’явлення. Перша умова, це потрібно зрозуміти почуте (в даному разі прочитане «хто має вухо, хай чує»), а друга умова говорить, що якщо хочеш бути з Ісусом у вічності, то  потрібно дійти до кінця і стати переможцем, «переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною».

Давайте розглянемо першу умову і поговоримо про наш слух. Статистика свідчить, що час, необхідний для спілкування з іншими на роботі і вдома, ми витрачаємо: 9 процентів – на писання, 16 – на читання, 30 процентів – розмовляємо самі, 45 – слухаємо (вірніше, мали б слухати). Але психологи вважають, що ми не вміємо слухати співрозмовника. Це стає причиною непорозумінь між друзями, неладу у сім’ї, призводить до розчарування дітей в батьках…

Нажаль, в сучасному світі ми відучилися уважно слухати; люди часто настільки зайняті своїми проблемами, що не тільки не чують що каже їм Бог, але й не хочуть вислухати одне одного. Це нагадує діалог одеських євреїв, які завжди люблять запитувати, але не слухають. Наприклад, коли один питає: «Скажите, как ваша фамилия?». А другий відповідає: «Спасибо, хорошо. А ваша?».

Людей, які погано чують в певному діапазоні, ми називаємо глухими, але чи звертаємо увагу на свій слух; чи не подібні на чоловіка, який хотів допомогти своїй дружині, у якої, як він підозрював, були проблеми зі слухом.

Одного разу увечері він став у неї за спиною на протилежному кінці кімнати і пошепки сказав: «Ти мене чуєш?» Оскільки відповіді не було, він підійшов ближче і повторив: «А зараз чуєш?» Результат той же. Він підійшов ще ближче і запитав: «Ти мене чуєш?»

Так і не отримавши відповіді, він, нарешті, повторив своє питання стоячи у неї прямо за спиною. Вона обернулася до нього і сказала: «Вчетверте кажу тобі: так!»

Перед тим, як перевіряти інших, давайте краще пригадаємо як ми самі слухаємо ближніх і Бога. Потрібно також завжди пам’ятати, що диявол не може читати наші думки, а чує лише те, що ми говоримо ближнім, чи промовляємо у молитві. Отже, якщо хочемо передати Богу дуже важливу інформацію, то потрібно молитись тихою молитвою (в думках), тоді ніхто у всесвіті не зможе підслухати нашої розмови з Творцем.

Пам’ятаймо також, що після кожної молитви потрібно зачекати на відповідь. Тобто, потрібно налаштувати духовний слух і почути, що скаже нам Святий Дух. «Хто має вухо, хай чує», так закінчується кожний лист і цими словами Господь наголошує, щоб ми не нехтували тим, що Він говорить.

Кожен з нас хоче бути щасливим і ми не раз чули заповіді блаженства, які записані в п’ятому розділі Євангелія від Матвія, але мало хто звертає увагу на те, що там записані тільки дев’ять заповідей, а ось десяту знаходимо в Євангелії від Луки (11:27-28) «І сталось, як Він це говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла й сказала до Нього: Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що Ти ссав їх! А Він відказав: Так. Блаженні ж і ті, хто слухає Божого Слова і його береже!». Інший переклад каже: «Блаженний хто слухає і виконує».

Отже Бог не даремно повторює ці дві фрази до кожної Церкви. Він каже: «Будеш переможцем лише на умові послуху».

Вся Біблія говорить нам про послух: «Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва та додержує написане в ньому, час бо близький!» (Обявл. 1:3).

Взагалі, якщо зупинитись на життєвій дорозі і чесно проаналізувати своє життя, то потрібно визнати, що проблеми виникають тоді, коли ми чуємо, але не розуміємо, або свідомо не робимо те, що каже Бог. Іншими словами: живемо своїм розумом.

Коли я закінчував готувати до видання першу книгу, яка називається «Жінки Нового Завіту», то відома письменниця  Неоніла Василівна Стефурак, яка на той час працювала в редакції нашої обласної газети «Галичина» порадила мені звернутись за рецензією до греко-католицького єпископа, ректора духовної академії Софрона Мудрого. Я коректно відмовився, мотивуючи це тим, що є членом протестантської церкви і наші доктрини дуже різняться. Мене вмовляли, але я все таки відмовився і дав рукопис професору фізико-математичних наук релігієзнавцю Івану Антоновичу Климишину. Приблизно через місяць, професор Климишин працюючи над рукописом, сказав, що книга цікава, але бажано, щоб її переглянув хтось з професорів богослів’я, і порадив мені звернутись до декана духовної академії о-м. Івана Козовика, який є католицьким цензором. Я  знову категорично відмовився.

Минуло майже чотири роки і коли вийшла книга, я вирішив подарувати по примірнику єпископам усіх конфесій. Через декілька днів мені стало відомо, що Владика Софрон Мудрий, прочитавши книгу, передав її для рецензії професору Козовику. Коло замкнулось!

Розумієте, тому самому декану духовної академії, до якого радив колись звернутись професор Климишин! Ще більшим здивуванням було, коли через місяць мені зателефонували і сказали, що можу забрати рецензію, а це означало, що я, Адвентист Сьомого Дня маю право розповсюджувати літературу в Греко-Католицькій церкві.

Але це сталось майже через чотири роки після того, як я відмовився одразу прислухатись до поради Неоніли Василівни. А виною усьому мій непослух, моя упередженість. Мені говорили, я чув, але не схотів послухати. Бог все одно зробив так, як я мав зробити, у Нього є безліч варіантів, але та робота, яку могла зробити література за чотири роки залишилась незробленою по моїй вині. Через мій непослух!

«І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей, що я наказую тобі сьогодні, то поставить тебе Господь, Бог твій, найвищим над усі народи землі. І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого» (П. Зак. 28: 1-2). Далі перераховується безліч благословень для тих, хто буде слухатися Господа. Ця умова, сказана колись ізраїльському народу, стосується зараз кожного християнина. В одній чудовій християнській пісні є такі слова:  «Чую голос я Ісуса,

           Ним постійно веселюся,

           Його звуки в серце ллються:

           «Візьми хрест свій і за Мною йди…»

Переконаний, що сусіди, друзі, члени родини спочатку подивляться, як я став жити; чи сам стараюсь бути послушним Богові і тільки після цього, або будуть, або відмовляться слухати мої слова. В Євангелії від Івана (18:37), Спаситель каже до нас: «І кожен, хто з правди, той чує Мій голос».

Після того, як Ісус до кожного періоду церкви в книзі Об’явлення робить наголос на увазі, тобто, щоб послухали те, що Він хоче сказати; Він говорить, що християни мають не тільки пройти важкий земний шлях до кінця, але й стати переможцями.

Я колись бачив, як на одному конкурсі художників визначали переможців. Їхнім найкращим трьом картинам дали такі назви:

1) – найкраща робота;

2) – чудова робота; і

3) – добра робота.

А ось Бог визначає переможців інакше. В Нього не має ні «найпрекрасніших» переможців, ні тим більше «добрих», чи «чудових». Він каже однозначно: «Або ти переможець, або ні».

Так само в євангельській роботі. Щоб врятувати людину є дуже багато варіантів, але результатів може бути лише два; ми або перемагаємо, або програємо.

Один старенький англійський проповідник, д-р Ф.Б. Майер, який помер у похилому віці у тридцятих роках минулого століття залишив нам гарну ілюстрацію про зміну характеру на важкій життєвій дорозі.

«Колись я думав, – сказав доктор Майер, – що Божі дари розкладені, як на етажерці, і що по мірі нашого духовного зростання, ми все легше оволодіваємо дарами, які знаходяться зверху. Але потім я переконався, що це не так, і що дари Божі розкладені в протилежному порядку, так що полички потрібно рахувати не знизу вверх, зверху вниз; і щоб отримати найвищі Божі дари, нам потрібно нахилятись все нижче й нижче!»

«Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Марк. 9:35). Так що дійти до кінця і стати переможцем в християнстві не означає розштовхувати суперників і першим дійти до фінішу (раю), а навпаки, допомагаючи і рятуючи «суперника», ми рятуємо себе. Чим далі йдемо перемагаючи проблеми, тим кращим і смиреннішим стає наш характер.

Нам не можна залишатись на місці. В одній історії розповідається про двох жаб, які скакали до великого озера, але побачили калюжу, яка була на дорозі. Одна жабка каже: «Я стомилась й далі не піду; ось тут є їжа й вода, нащо мені мучитись і кудись йти». І залишилась жити в калюжі. А інша пішла далі і через деякий час вже жила в гарному озері. Але ось з часом проїхала машина і роз’їхала першу жабку, яка колись налякалась далекої дороги.

Стара приказка каже, що на гладкому озері гарним моряком не станеш. Цікаво, що сучасні психологи радять своїм клієнтам виробляти психологію власника. Це коли людина не скаржиться на проблему, а вирішує її; повідомляє, що і як буде, а не як повинно бути: має мету і йде до неї. Переможці завжди знайдуть спосіб перемогти – стверджують психологи, – а переможені завжди довго розповідають, як вони багато зробили, але з того нічого не вийшло. Сучасний світ вимагає швидкого і хорошого результату, а не філософствування на теми, що можна було б зробити, якби…Потрібно щось робити, чимось пожертвувати. Так, буде важко, бо завжди, коли християнин щось робить, ворог злиться і заважає. І чим більша дія, тим сильніша протидія, але Бог каже, що ми просто вимушені старатись, щоб стати переможцями.

Я колись любив повторювати приказку: «Кто воєвал, имеет право у тихой речки посидеть», але пізніше зрозумів, що церковним членством ніхто не спасеться. В наш лукавий час майже все продається і купується, але ми повинні старатись бути чесними й ввічливими не тільки до близьких і добрих людей, але й до усіх, хто нам не приємний, не дивлячись на обличчя й посаду.

Розповідають, що королева Марія Антуанетта була дуже спокійною, ввічливою і основне впевненою людиною. Коли її несправедливо приговорили до смертної кари, то підіймаючись по сходах на гільйотину вона оступилась і стала на ногу кату; своєму палачу, який мав відтяти їй голову. Королева лагідно сказала: «Пробачте будь ласка мосьє, я це зробила не навмисно». Це були її останні слова. Не кожен, хто знає, що його життя скоро закінчиться зміг би ось так природно й «ненаграно» себе поводити. Вона дійшла до кінця, як справжня християнка. Ті, хто прагне завжди бути переможцем над ближніми не здатні через свою гордість поступатись першістю,

Як відомо, до програми Олімпійських ігор у Давній Греції входили перегони колісниць, запряжених кіньми. Переможцями оголошувалися хазяїн і візник колісниці, що прийшла до фінішу першою. Одного разу, уже в період правління римлян, лавровий вінок переможця був покладений на голову візника, який навіть не доїхав до фінішу. Він просто вилетів з колісниці на одному з поворотів. Цим переможцем був римський імператор Нерон.

Звичайно, що йому, як і усім було відомо, що він програв, але хіба є межа гордості? Така «перемога» нічого не варта! А ось коли людина щось непохитно захищає, кажуть, що вона бореться до останньої краплі крові. Те саме в християнському житті. В Євангелії читаємо: «Ви ще не змагались до крови, борючись проти гріха» (Євр. 12:4).

«Тому, хто дійде до кінця» і «ви ще не змагались до крові» – ці слова звучать для людського вуха, як вирок. Але це не означає, що ми маємо бути як ті спортсмени, які злі один на одного і причиняють біль ближньому, щоб за всяку ціну перемогти. Я, як християнин ціле життя маю учитись в Христа бути добрим до ближнього, а це почуття не можливо насильно вкласти у серце. Ось заклав піст, помолився і Бог дав любов до ближнього. Це почуття набувається через постійне  дослідження Божого Слова, роздуми й тісне спілкування з Спасителем.

Я веду до того, що йти до кінця і стати колись переможцями не означає, «летіти» вперед, потрібно завжди бачити і просто цінувати кожний день життя. А це і є щастя. Я втратив багато справжніх друзів, які помираючи найбільшим щастям вважали життя. Один день життя є справжнім щастям, навіть при хворобі, чи смертельному пораненні.

Кажуть, що чим важча боротьба, тим почесніша перемога. Усім нам відомий вислів «спалити за собою мости». Дмитро Донський, переправившись через Дон у ніч на 8 вересня 1380 року перед знаменитою Куликовською битвою, зруйнував за собою усі переправи, щоб його воїни знали: шляху назад немає. Так чинив не тільки Дмитро Донський. У літописах історії міститься чимало подібних прикладів. Через це з’явився образний вислів «спалити за собою мости», тобто відрізати для себе будь-яку можливість відступу.

Таким же чином, усі хто прийняв Ісуса як свого особистого Спасителя; називає себе християнином,  і хоче бути як переможець з Ним у вічності, покликані спалити за собою усі мости. Для відступу немає бути жодної можливості. Жодного вороття назад. Боротись тільки до повної перемоги.

Після строкової служби мене щорічно викликали на військові збори. І ось коли сталась аварія на ЧАЕС, то я по суті морально вже був підготовлений до біди. Але, коли наш батальйон  (а везли нас в автобусах), проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу, то настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть і це спочатку дуже непокоїло. Потім освоїлись і з часом звиклись з небезпекою. Людина швидко звикає до різних умов. Але це в християнстві чи не найбільша небезпека. Спочатку ми ревні, енергійні, а потім заспокоюємось, звикаємо до обстановки в церкві, і з часом здається, що ворог десь там в Африці, за багато кілометрів від нас, але насправді він не тільки поруч, він усюди.

Основою нашої перемоги є віра, тому, що написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам подивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; побачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас ставши переможцем був біля Нього.

Віра – це не почуття. «Віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Істинна віра немає абсолютно нічого з самовпевненістю. Тільки той, хто має істинну віру перебуває в безпеці від самовпевненості, адже самовпевненість – це сатанинська підробка віри.

Взагалі, віра тримається на двох стовпах. Ці стовпи називаються любов і діла; любов і праця. «Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?» (Якова 2:24).

Один багатий фермер, комори якого були до верху наповнені зерном, чекаючи підвищення цін часто повторював уже звичну для нього молитву «про бідних, голодних і тих, хто в нужді».

Молячись, він завжди в кінці повторював прохання: «Боже, згадай про бідних і голодних й допоможи їм!»

Сам же фермер не допомагав нікому, а лише чекав, щоб все зробив Бог. Одного разу, коли фермер знову промовив свою молитву, що вірить, що Бог нагодує бідних і голодних, син його попросив: «Тату, можна мені взяти половину того зерна, що знаходиться в твоїх елеваторах?»

Здивований таким проханням батько спитав: «А для чого воно тобі? Що ти будеш з ним робити?»

Син сказав: «Я відповім на твою молитву!»

В даному випадку батько лише вірив, що Бог допоможе людям а син вірив і допоміг, бо любив людей.

Іноді нам здається, що дійти до перемоги легко. Ми й так є членами Церкви і виконуємо Закон, отож можемо святкувати колись спільну перемогу. Але це не так, бо щоб перемогти потрібно працювати й боротись.

Пасивні християни нагадують хитрих птахів, які замість того, щоб летіти через гори крізь бурі і негоду шукають легкого життя.

Відомо, що коли між Францією і Італією відкрили довгий альпійський тунель, його стали використовувати птахи, які відлітали восени в теплі краї. Пернаті вирішили: навіщо довго летіти над горами, якщо можна зрізати шлях по тунелю? Більше того, навіщо взагалі махати крилами, якщо можна сісти на дах якої-небудь  вантажівки, і вона з комфортом перевезе тебе через тунель. Отже, тепер дуже багато перелітних птахів так і робить – пересікають франко-італійський кордон, сидячи на дахах вантажівок. Але уявіть собі, що тунель перекрили. Тоді тисячі птахів загинуть, бо у свій час не загартувались в бурях над Альпами, та й просто у них вже можуть бути слабенькі м’язи.

Часто християнське життя оточене небезпеками, і виконання свого християнського обов’язку іноді здається неможливим. Уява малює у свідомості картину неминучої катастрофи. Проте Божий голос говорить ясно: «Йди вперед». Нам потрібно підкорятись цьому повелінню, навіть якщо наш погляд не в силах проникнути через темряву.

Перешкоди, які заважають нашому просуванню вперед ніколи не зникнуть, якщо ми будемо нерішучі й песимістично налаштовані. Ті, хто не поспішає підкорюватися Ісусові доти, доки не зникнуть усі неясності й невизначеності, і вже не буде небезпеки зазнати невдачі, не підкорятимуться ніколи. Віра дивиться поверх труднощів; вона схоплюється за невидиме, за Всемогутнього, і тому вона не опиниться в безвихідній ситуації. Віра – означає міцно триматися за руку Христа в будь-якій ситуації.

Ми не бачимо радіації, не бачимо диявола ні Ісуса Христа,  але віримо що вони є, бо це «доказ небаченого». Як ми з вами можемо бути впевнені в тому, чого не бачимо? Але саме так робив Мойсей: «Він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить» (Євр. 11:27).

У книзі Об’явлення не даремно тричі: (Обявл. 21:8,27; 22:15), говориться про людей, які не осягнуть вічного життя. Зачитаємо лише один з цих біблійних віршів: «І не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця» (Об’явл. 21:7).

Земне життя постійно б’є кожного з нас. Буденні, щоденні проблеми і переживання постійно стараються нас зупинити на дорозі до вічності. Когось з нас зупиняють шкідливі звички; когось «слабість» до жіночої (чоловічої) статі; хтось розуміє, що гордий і ніяк не може позбутись цього пороку, – у кожного своя проблема. Але кожному потрібно з Божою допомогою з нею вперто боротись і йти вперед, щоб дійти до кінця.

Готуючи цю тему пригадав історію про те, як двом пастухам доручили нелегке завдання. Їм сказали привести з пасовиська бика. Бик був здичавілим і нікого не слухався. Він три роки вільно бігав у відведеному для нього загоні і тепер практично неможливо було затягнути його на ферму. І ось ці розумні й кмітливі пастухи, щоб виконати це нелегке завдання взяли з собою маленького ослика. Потім з великими труднощами заарканили бика, прив’язали до нього ослика і відпустили обох на волю. Спочатку ослику було страшенно важко. Бик кидав його з боку в бік, бив об дерева й каміння, тягав по кущах і навіть кидав у канави. Час від часу вони обоє вибивались з сил і лягали на землю, але кожного разу, коли підіймались на ноги, ослик наполегливо починав рухатись в бік села. І ось нарешті десь днів через п’ять, перед фермою з’явився не зломлений випробуваннями ослик, а за ним йшов прив’язаний за мотузку покірний, присоромлений, фізично виснажений і стомлений бик, який мав просто жалюгідний вигляд.

Ось на цьому прикладі Бог показує, що наполегливість і впертість, це чудові якості для досягнення нашої мети. Як егоїсти, самі ми ніколи не змогли б знайти дороги до спасіння. Ісус сказав: «Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матв. 11:29-30).

Вибачте за можливо некоректне порівняння, але воно якнайкраще ілюструє наш стан. І якщо ми насправді «прив’яжемо» себе до Христа, Він повільно, але неухильно і впевнено поведе нас додому, і неважливо скільки разів ми будемо протестувати і вперто падати на землю: як тільки ми встанемо, Він знову терпеливо буде наближати нас до Вічного Царства. Ісус дав обіцянку допомагати нам вирішувати життєві проблеми і вони дійсно вирішуються, якщо ми дозволяємо Йому вести нас до перемоги. «І я глянув, і ото біла хмара, а на хмарі сидить подібний до Людського Сина. Він мав на своїй голові золотого вінця, а в руці його гострий серп (Обявл 14:14).

Усі події, які описуються в книзі Об’явлення, закінчуються появою Сина Людського Ісуса. Він Агнець, Зірка світла і досвітня, Правитель земних царств, Який любить усіх і кожного.

Але в цьому секулярному світі люди люблять оцінювати ближніх по тому, скільки у них грошей. «Яка користь мені з того, якщо я буду слідувати за Ісусом?  Чому я маю йти за Ісусом, коли в цьому світі стільки розваг і задоволень?» – говорять люди. Спробуймо відповісти на це питання. Чи можете ви назвати імена хоча б трьох лауреатів Нобелівської премії в галузі науки? Чи пам’ятаєте ви, як звали міс Світу в минулому році? Чи можете ви хоча б назвати ім’я космонавта, який шостим полетів у космос?

Дивно те, що це не якісь другорядні імена. Адже це досить відомі усій планеті люди. Їхні прізвища заповнювали заголовки газет в усьому світі принаймні з тиждень. І ми говоримо не про звичайних людей. Хоча більшість людей уже давно їх забула. Чому? Тому, що якими б знаменитими вони не були, це ніяк не змінило мого життя. Їхні досягнення потрапили у заголовки газет, але не залишили навіть сліду через деякий час. Тепер спробуймо відповісти на наступні запитання: «Чи можете ви згадати імена двох друзів, які були з вами у важкі часи, хто допоміг вам відчувати себе потрібним і цінним?», «Чи можете ви назвати пару людей, життя і поведінка яких надихнула вас стати кращим?», «Хто одразу позичив вам велику суму грошей, коли опинились у біді?» Як ви впорались з цим тестом? Чи було вам легше згадати імена цього разу? Для мене – безумовно. Чому? Тому, що усі ці люди вплинули на моє життя. Я б не був таким, яким є зараз, якби їх не було в моєму житті.

Ось чому книга Об’явлення (та й уся Біблія), постійно говорить про Ісуса. Протягом двох тисяч років ніхто не змінив світ настільки, наскільки це зробив Він. Завдяки Своєму народженню, смерті, воскресінню і небесному правлінню, Він змінив цей світ і моє життя. Я можу цікавитися тим, хто буде лауреатом Нобелівської премії в цьому році, але Ісус єдиний, хто змінив моє життя і буде справляти на мене вплив ще десятки і мільйони років. Якщо хтось можливо мене не зрозумів, зателефонуйте будь-ласка і я спробую з Божою допомогою пояснити це краще. Але гадаю, що переважна більшість читачів добре мене зрозуміють.

Безумовно, що завжди знайдуться люди, які читаючи книгу Об’явлення скажуть, що слова про те, що потрібно прикладати значні зусилля, щоб дійти до перемоги стосуються не їх. Вони скажуть, що нікого не вбивають, не крадуть і якось доживши цей вік як інші будуть у раю; що нехай про перемогу над своїм «Я» думають лише ті грішники (нечесні бізнесмени, депутати, судді, прокурори…), які їздять на дорогих іномарках і купують за кордоном маєтки. Але це не так!

Якщо когось не турбують Божі Слова, що у вічність увійдуть лише ті, хто веде боротьбу з лукавим ворогом і дійде до перемоги, то прошу уважно прочитати початок кожного послання до семи церков. На початку кожного послання Творець каже: «Я знаю діла твої».

Він знає про кожного з нас усе і ні один вчинок, чи думка перед Ним не сховаються. Головне не хитрувати, а чесно визнати свою провину й неміч. Ісус знає, що шлях, по якому кожен з нас йде до перемоги дуже складний і небезпечний. Лукавий ворог добре знає як спокусити кожного з нас, щоб ми зійшли з дистанції. Кожен з нас без винятку, (просто дехто соромиться визнати, а комусь не дозволяє гонір), час від часу робить помилки і падає. Але не той християнин, хто не падає, а той, хто знову стає на ноги і йде далі, щоб дійти до кінця.

Немає значення, велика, чи мала провина християнина, але має значення, які висновки він зробив після падіння і чи щиро розкаявся.

Коли ми якимось чином зупинились на дорозі до перемоги, нехай Бог боронить комусь навіть подумати, що це вже кінець шляху; просто потрібно переглянути цінності, покаятись і йти далі. Бог завжди тримає міцно, щоб ми не зійшли з цієї вузької дороги, Він контролює усіх, навіть коли комусь здається, що він нікому не потрібний.

В одній книзі описується історія про ортодоксального єврея, який переїхав жити в Париж. Відомо, що Париж поділений на квартали по національностях. Так ось цей ортодоксальний єврей переїхав у Париж, та ще й у французький квартал, а через декілька років як кажуть зовсім «офранцузився». Спочатку йому не захотілось один раз йти в суботу до синагоги, а з часом взагалі перестав святкувати суботу. Замість єрмолки одягнув берет, а замість кошерної їжі і маци почав з сусідами іноді їсти жаб’ячі лапки й слимаків. Потім знайшов собі красиву подружку. Як кажуть «відійшов від віри», ну взагалі – француз французом.

Якось увечері прийшовши додому, він чесно перед собою визнав, що його вже нічого не зв’язує з євреями і лише одне нагадує про його походження, –  це прізвище Кацман. Звичайне єврейське прізвище. І вирішив єврей обірвати цю єдину ниточку з своєю вірою; змінити прізвище, раз лиш воно залишилось від його національності. А, щоб було легше, то вирішив просто перекласти своє рідне прізвище Кацман на французьку мову.

Він сів за стіл, взяв ручку з листком паперу і почав перекладати. Кац – по-єврейськи «кітка» – по-французьки буде «ша» (chat), ман – по-єврейски  «людина» – по-французьки буде «лом» (I’homme). Ось і вийшло, що замість єврея Кацмана буде француз Шалом (євр. «мир»).

– Ні – подумав єврей, – від Бога нікуди не неможливо втекти, Він знає все, –  і  знову почав святкувати суботу.

Це я веду до того, що коли християнин оступився і згрішив, то повинен пам’ятати, що Бог завжди його чекає. Він повинен знову стати на дорогу, яка веде до перемоги й вічності. Іншого виходу просто не існує.

Якщо хтось з нас оступившись думає, що Бог від нього відвернувся, то цим ми принижуємо і ображаємо Спасителя, Який був розіп’ятий за усіх і кожного. Якщо ми пам’ятаємо, що Ісус веде до перемоги, то усякий страх щезає.

Давньогрецький філософ Плутарх колись сказав: «Сміливість – початок перемоги». І якщо ми пізнали любов Спасителя й стали на шлях спасіння, то зійшовши з нього, втратимо все.

Один язичницький цар якось сказав учневі Христа:

Якщо ти не відмовишся від Христа, я вижену тебе з свого царства.

– Ваша величносте, ви можете мене відділити від батьківщини, але не зможете відділити від Христа, Який обіцяв ніколи не покидати мене, – смиренно відповів християнин.

– А я конфіскую твоє майно, – продовжував цар.

– Весь мій скарб на Небі, і ти не зможеш його забрати, – сказав чоловік.

– Тоді я дам наказ, щоб тебе стратили.

– Християнин посміхнувся і сказав: – Сорок років тому я помер. Тепер моє життя належить Христу, тому мені не страшні твої погрози.

Ми дружимо з певною кількістю людей, які поряд живуть, з ким ми працюємо, ходимо до церкви; які близькі нам по соціальному стану чи освіті. Я переконаний, що під час випробувань будемо допомагати один одному, але не потрібно чекати біди; треба тепер під час благодатного часу йти назустріч. Не старатись бути завжди білим і пухнастим, а якщо потрібно, то й підказати з любов’ю братові його помилку, бо коли потім буде екстремальна ситуація і від наших взаємостосунків буде залежати життя земне й вічне, то може бути пізно.

«А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор. 15:57). Отже, згідно цих слів виходить, що перемога, це не те, що досягають послушні, а те, що отримують як подарунок від Ісуса Христа.

Після Чорнобиля я втратив багато справжніх друзів, але що найстрашніше – не усі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді, за дуже короткий час у моєму розумі відбулась «переоцінка» цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі лукавство і гордість у будь-яких проявах і молюся за це.

Колись в одній газеті прочитав цікаву історію яка якнайкраще ілюструє прояв любові до ближнього. Там розповідалось, що на Олімпіаді для людей з обмеженими можливостями, яка проходила в американському місті Сіетл, дев’ять атлетів-інвалідів встали на стометрову бігову доріжку. При стартовому пострілі почалося змагання. Усі бажали прийти першими й виграти. Раптом, рівняючись на трьох лідерів, один хлопчик упав на асфальт і заплакав. Інші вісім учасників, почувши плач, озирнулися назад і сповільнили біг. Потім вони зупинилися і побігли назад…Одна дівчина із синдромом Дауна присіла біля хлопчика і почала цілувати, говорячи: «Зараз тобі буде краще». Усі дев’ять учасників обійнялися й знову рушили до лінії фінішу. Глядачі на стадіоні встали і почали аплодувати, а деякі заплакали.

Справжній християнин в душі розуміє, що найважливіше в житті не виграти самому, а допомогти виграти іншим, навіть якщо для цього потрібно зупинитись й змінити напрямок. Саме в цьому полягає справжня перемога.

Отож, тільки в єдності, люблячи і допомагаючи ближнім ми зможемо дійти до перемоги.

В одній з пісень, які співають у моїй церкві є такі чудові слова:

«Сміло, дружно в бій підем з гріхом,

Духом сильні за вождем Христом!

Правди стяг ми вище підіймем,

Перемога жде нас з кожним днем!

 

Грізний і суворий бій нас не страшить, –

Чистих уст молитва в битві підкріпить,

Стійте в вірі твердо проти сил гріха,

Перемога дорога…»

Але, помиляються ті, хто думає, що коли Бог говорить про перемогу, то Він має на увазі тільки перемогу над гріхом. Ось цитата з книги відомої християнської письменниці Еллен Уайт: «Життя християнина являє собою битву і неприливну боротьбу, але перемога отримується не людською силою, оскільки полем битви являється серце людини. Генеральна битва – найбільша з усіх, в якій коли-небудь приймала участь людина, – це підкорення свого «я» волі Божій і підкорення серця пануванню Божої любові»1.

Зверніть увагу, що мова йде про покорення свого «я», віддачі себе під Боже керівництво, а не про перемогу над гріхами.

Ось і виходить, що це єдина битва у Всесвіті, в якій шлях до перемоги пролягає через капітуляцію. І раз це так, то перемога, безсумнівно, повинна бути даром, оскільки ми віддаємо себе в Божі руки. Самі по собі ми не можемо перемогти наші злі нахили й жадання, які намагаються панувати над нами. Ми не можемо самі перемогти могутнього ворога. Один Господь може дарувати нам перемогу.

Великий Альберт Ейнштейн колись сказав: «Я ніколи не думаю про майбутнє. Воно й так швидко прийде». Так само вважають багато людей. Ще стародавні епікурейці жили за принципом: «Їж, пий та насолоджуйся життям. Все решта неважливо». Подібного принципу дотримувались деякі сучасники апостола Павла: «Коли я зо звірами боровся в Ефесі, яка мені по-людському користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!» (1Кор. 15:32). Вони вважали, що оскільки життя дається один раз, то треба брати від нього якнайбільше.

Кожна людина народжується егоїстом, але прийнявши Ісуса, як свого особистого Спасителя, ми повинні виховувати в собі христоцентричний характер. Найстрашніше, коли людина завжди ставить своє «я» на перше місце і «грає на публіку». Вона в любих обставинах старається, щоб на неї звертали увагу. З часом вона так вживається в цю роль, що доходить до смішного.

Історія згадує про Пруського короля Фрідріха Першого. Коли він помирав, біля його ліжка стояв священик і читав молитви. Коли священик дійшов до слів: «Нагим я прийшов у цей світ, нагим і піду», Фрідріх відштовхнув його рукою й крикнув:

– Не смійте хоронити мене нагим, а тільки в парадній формі!

Нажаль не тільки королі й мільйонери є егоцентричними; потрібно чесно визнати, що кожен з нас у тій, чи іншій мірі є егоїстом, але якщо ми щиро хочемо боротись з цією бідою, то прочитавши наступу цитату просто вимушені прислухатись до поради й з Божою допомогою змінити своє життя.

«Егоїзм – це гріх, якому більше всього потурають, він розділяє нас з Богом і породжує багато духовних хвороб. Ми можемо повернути Богу Йому належне тільки шляхом самовідречення. Викорінюється егоїзм у повсякденних, буденних справах, тобто – в церковному служінні; на роботі і в сім’ї.

В (1Кор. 15:31) ап. Павло пише: «Я кожний день помираю». Тільки щоденно помираючи для свого «я» в дрібних життєвих справах, ми можемо стати переможцями. Нам потрібно забувати про себе й намагатись робити добро ближнім»2. Зверніть увагу, що ці слова написані не для тих, хто не знає Спасителя, а для нас, тих, хто вважає себе щирими християнами. Добре знаю, що мені особисто ще далеко до перемоги над своїм «я», але щиро хочу і буду з Божою допомогою з ним воювати. Виходить, що зараз у кожного з нас є свій «Чорнобиль», який потрібно перемогти.

Дуже скоро усі, хто мав мудрість слухати і бути послушним; хто дійшов до кінця й став переможцем звільняться від усяких нещасть і житимуть вічно.

Згадаймо, що послання до кожної з семи азійських  церков символізує певний період історії християнської церкви, починаючи від апостолів і закінчуючи останнім часом і якби перемога над гріхом; тобто над нашим «я», була не можливою, то на протязі цих століть не змогла б спастись жодна душа.

Отож, нам потрібно йти і боротись до кінця не зважаючи уваги на те, які б перешкоди не стояли на нашому шляху. Саме про це говориться в біблійних словах: «Будь вірний до смерті і отримаєш вінець життя». Коли сатана пускає стріли у наше серце і нам стає боляче, пам’ятаймо, що Господь поряд і Він хоче допомогти, щоб ми стали переможцями.

Потрібно сміливо йти вперед і вірити своєму Спасителю. Він завжди готовий допомогти кожному з нас в будь-яких обставинах, щоб ми не загинули, але мали життя вічне. Слава і подяка Йому за це.

 

  1. Е. Уайт, Нагорна проповідь Христа, С. 141.
  2. 2. Свідоцтва для церкви АСД, том 2, стр.132.

Андрій БІЛИК

 

 

 

1 ТРАВНЯ

Автор SDA.if.ua. Категорія Теми до визначних дат

Першого травня в Україні відзначають Свято праці, або День міжнародної солідарності трудящих. Взагалі, свято відзначається в 142 країнах світу, тому не дивуйтесь, бо саме сьогодні хочеться привернути вашу увагу не до праці, а до часу, який допомагає відновлювати сили.

Але для початку, хочу розповісти смішну історію, в якій розповідається, як в одну з груп дитячого садка зайшла завідувачка, й запитала:

–  Діти, в яку гру ви граєте?

–  Ми граємось в дитячий садок, – відповіли діти.

  • Як цікаво! Можна мені подивитись? А хто у вас Володя?
  • Володя у нас водій машини. Він привозить продукти, щоб з них варили обід.
  • А хто у вас Таня? – питає завідувачка.
  • Таня кухар, вона варить обід, – відповіли діти.
  • А що у вас робить Надя?
  • А Надя у нас ніколи нічого не робить. Вона у нас завідувачка.

В цей напружений час, більшість людей хотіли б кимось керувати, але й у завідуючих багато обов’язків, просто діти не бачать їхньої роботи. Робота і відповідальність є у кожній професії.

Слово Боже радить усім, хто став християнином, наполегливо працювати, аби забезпечувати свої сім’ї:

«Хто крав, хай більше не краде, але краще хай працює, роблячи своїми руками добро, щоб мав що подати тому, хто має потребу» (Ефес. 4:28).

Взагалі, більшість з нас живе в дуже напруженому ритмі та зв’язаний по руках і ногах нескінченними обов’язками, на виконання яких зовсім немає часу. Мати Тереза казала: «Я думаю, що світ сьогодні перевернувся з ніг на голову. Він дуже страждає, бо в домах і сім’ях мало любові».

Серед бурхливого світського гамору ми постійно кудись спішимо, але, на превеликий жаль, як правило, сівши ввечері, щоб відпочити, пригадуємо, що все-одно не встигли зробити ще щось дуже важливе.

У нас завжди не вистачає часу на дітей, немає часу один для одного. Немає часу, аби радіти одне одним.

Нестача часу перетворилась у нас на проблему:

  • Біжимо на роботу;
  • Спішимо до Церкви;
  • Не спілкуємось, а спішимо поговорити з дітьми і батьками.

Особливо зайняті жінки, бо коли жінка повертається з роботи, то вдома на неї чекає безліч обов᾽язків. Вона мусить приготувати вечерю, випрати, прибрати, попрасувати, забрати зі школи дітей, допомоги їм з уроками, викупати їх і вкласти спати. Крім того, опитування показали, що дуже мало чоловіків допомагають дружині виконувати домашню роботу. Але це не тому що ліниві, а тому що самі стомлюються, заробляючи гроші важкою працею.

Взагалі, ХХІ століття вважають ерою «трудоголіків» – люди розуміють, що їх успішність і добробут залежать від зусиль та праці. Сотнями тисяч виїжджають за кордон, щоб старанно працювати, робити все можливе зі свого боку, аби забезпечити себе і свою сім’ю. Звичайно, що ніхто не має права це осуджувати, бо Біблія не схвалює байдикування (див. Прип. 6:9; 13:4; 2 Сол. 3:10). Однак, у своєму доброму прагненні, ми можемо стати настільки нерозважливими, що будемо страждати самі, та прирікати на страждання тих, кого любимо й про кого піклуємось.

Як стверджують вчені, люди, які працюють щодня 10 і більше годин, завдають шкоди організмові.

Часто можна чути: батько весь час зайнятий і стверджує, що робить це задля своєї сім’ї. Проте, саме сім’я страждає через його постійну відсутність.

Трирічний хлопчик, якось підійшов до своєї мами і запитав:

  • Мамо, ми підемо колись на Небо?
  • Так любий, – відповіла мама.
  • А я б хотів, щоб і тато пішов на Небо, – продовжив хлопчик.
  • Звичайно, – а хіба ти думаєш, що він не піде?
  • Ні, він завжди дуже зайнятий і не може кинути свою роботу.

Не секрет, що і в ревних християн часто бажання зробити кар’єру, заробляти багато грошей і бути успішним домінує до такої міри, що в жертву приноситься шлюб, сім’я і навіть здоров’я.

Один чоловік, стоячи біля каси залізничного вокзалу, довго вагався, на якому поїзді йому їхати – швидкому чи звичайному, пасажирському?

Без сумніву, що кожен з нас, вважає, що краще їхати на швидкому, який не зупиняється «біля кожного стовпа», як звичайний поїзд. І ми часто летимо вперед, забуваючи про те, що ми не швидкі ешелони а, як казав Давид Богу: «Приходько я в Тебе, мандрівник, як батьки мої всі!» (Пс. 38:13). І як кожний мандрівник, ми стомлюємось і маємо потребу у відпочинку.

Але, в гонитві за грошима, щоб заробити на щось престижне чи виплатити кредит, часто не помічаємо, що звертаємо з вірної дороги вбік, на світську буденну дорогу, де немає попереджувальних і забороняючих «дорожніх знаків», які ставить для нас добрий Господь. А спохвачуємось, коли опиняємось в якійсь біді.

Розповідають про іншого чоловіка, якого закрили на вершині башти і йому необхідно було дати про себе знати людям, які проходили внизу. Його криків вони не могли почути, і тоді, щоб привернути увагу, він почав кидати золоті монети.

Люди внизу, побачивши монети, почали їх збирати і сварились, щоб заволодіти золотом, але ні один чоловік не підняв голову, щоб подивитись в гору, щоб побачити в якій біді невільник.

В кінці-кінців в’язневі вдалось відірвати від стіни кусок штукатурки і кинути вниз. Цей кусок попав в голову перехожому і поранив його. І лише тоді ця людина подивилась в гору і побачила в’язня.

Подібним чином ми часто приймаємо благословення, які зверху зливає на нас Господь. Але замість того, щоб зупинитись, підняти голову вверх і подивитись від Кого надходять ці благословення, виснажливо працюємо й стараємось мати ще більше. І тільки, коли стається якась біда чи хвороба, ми зупиняємось, стаємо на коліна і піднімаємо свої погляди  вверх.

Звичайно, що Богу приємно, коли ми маємо гарну професію, добре заробляємо, але Він навчає, що кожному просто необхідні зупинки, щоб озирнутися назад, оцінити зроблену роботу і поглянути по-сторонах, чи туди ми йдемо. Іншими словами, зациклившись на земних потребах, придаючи багато уваги буденним справам, забуваємо зупинитись і прислухатися до того, що каже Бог. Але, від самого створення світу Бог не лише просить, але й свідомо робить так, щоб Його народ зупинявся для цього.

Згадаймо сорокарічну подорож ізраїльського народу:

«І коли підіймалася хмара з-над скинії, то потому рушали Ізраїлеві сини, а на тому місці, на якому хмара ставала, там таборували Ізраїлеві сини. На Господній наказ рушали Ізраїлеві сини, і на Господній наказ таборували. Усі ті дні, коли хмара перебувала над скинією, вони таборували. А коли хмара багато днів позоставалася над скинією, то Ізраїлеві сини виконували Господню сторожу, і не рушали. І бувало, що хмара була над скинією полічені дні, то вони на Господній наказ таборували, і на Господній наказ рушали. І бувало, що хмара була від вечора аж до ранку, а підіймалася хмара вранці, то рушали вони. Або день і ніч була, і підіймалася хмара, то рушали вони. Або два дні, або місяць, або рік хмара була над нею, над скинією, Ізраїлеві сини таборували, і не рушали, а коли вона підіймалась, рушали вони» (Чис. 9:17-22).

Сінайська пустеля була школою не лише фізичного, але й морального виховання, з якої Божий народ повинен був вийти оновленим і відродженим. Ізраїльтяни, подорожуючи пустелею, зупинялись на одну-дві ночі, а то й на цілий рік, і це було не випадково. Після таких зупинок Бог змінював маршрут, хоча мета (тобто, Земля Обітована), залишалась єдиною.

Це чудовий приклад Божого керівництва. Так само й нам, корисно робити зупинку і подивитись: де стоїть «хмара»? Але, на жаль, ми часто пробігаємо деяку дистанцію, а потім помічаємо, що забігли надто далеко. Лише, коли стається біда, бачимо, що через суєту і фінансові проблеми, ми не помітили головного.

Близько сотні років тому, одного члена Британського парламенту, якого звали Самюель Плімсоль, схвилювала проблема на флоті країни. Справа в тому, що на морі часто тонули переповнені вантажні судна, і при цьому гинули люди й пропадало майно. Тоді він ініціював закон про обов’язкове нанесення на борт усіх вантажних кораблів лінії граничного осідання. Судно можна було навантажувати, аж поки вода не доходила до цієї позначки. Моряки досі називають її лінією Плімсоля.

Добре, щоб кожен з нас мав свою «лінію Плімсоля» – ту межу, де треба зупинитися і заради власного здоров’я, щастя ближніх, не намагатися взяти на себе більше обов’язків, ніж можемо виконати. На зупинках ми перевіряємо свій духовний і фізичний стан.

Недавно повідомлялось, що в результаті багаторічних експериментів, які проводились в сухопутних військах США, було виявлено, що на марші солдати стають витривалішими і можуть бігти на великі відстані, якщо через кожні 50 хвилин зупиняються, скидають ранці й відпочивають 10 хвилин. Тепер їх просто заставляють відпочивати десять хвилин з кожної години.

Але вчені виявили, що Бог наділив серце людини такими ж якостями відпочинку, до якої американські вчені дійшли розумом після довгих експериментів. Кожний день серце переганяє по всьому організму таку кількість крові, якою можна б було наповнити цілу залізничну цистерну. А уявіть, скільки роботи воно звершує протягом п’ятдесяти чи сімдесяти років? Як воно може витримати таке навантаження?

Майже усі люди вважають, що серце працює весь час, але насправді, після кожного скорочення є певний період відпочинку. При скороченнях з частотою сімдесят ударів за хвилину, серце фактично працює лише дев’ять годин з двадцяти чотирьох. Тобто, Бог і тут передбачив все, щоб не було навантажень.

Ось чому наші тіла часто посилають нам сигнал про те, що прийшов час відпочивати, а іноді ці сигнали звучать так голосно, що доводиться лікуватись. На жаль, ми часто настільки захоплені гонитвою за грошима, що не прислухаємось до голосу власного організму. Багато людей, уражених хворобою, рано чи пізно просто вимушено лягають на відпочинок, але головне запитання: чому я не зробив цього вчасно?

Як ви думаєте: чи міг Бог створити Землю з творінням і природою за один день? Дитяче питання. Але Йому дуже хотілося зупинитись і подивитись на Свою роботу, щоб порадіти: «І Бог побачив, що добре воно» (Бут. 1:21).

Бог наскільки нас любить, що передбачив навіть «обов’язкові» зупинки. Сьомого дня, після завершення творіння, Він спочивав. Єврейське слово, перекладене словом «спочив», має той самий корінь, що й «субота» («шабат»). Цей факт показує, наскільки сьомий день, субота, та запропонований у ньому відпочинок вплетені у саме полотно творіння. Як би нам не було важко зрозуміти це, але текст ясно повідомляє: Сам Бог спочивав суботнього дня.

Ісус Христос сказав: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи» (Мар. 2:27). Тобто, субота не замикається сама на собі. Вона була задумана як благословенний для людини день фізичного відпочинку і спілкуванням з Богом. А ось фарисеї ставилися до цього дня так, ніби людина була створена для служіння суботі, а не субота задовольняла її потреби. І тепер буває, що людина бачить в суботі тягар.

В одній притчі розповідається, як Бог створив голуба, але той почувався нещасним і прийшовши до Свого Творця сказав:

– Володарю Неба і Землі, якийсь кіт хоче мене злапати й з’їсти. Тому усі свої дні я проводжу у відчайдушній втечі, користуючись цими нічого не вартими лапками, які Ти мені дав.

Тоді Творець змилосердився над голубом і подарував йому сильні крила.

Але за кілька днів він знову повернувся до доброго Бога, благаючи:

  • Володарю Неба і Землі, кіт далі за мною полює. Мені й так було важко втікати від нього моїми слабенькими лапками, а тепер ще й з важкими крильми на плечах мушу бігати.

Творець усміхнувся і сказав:

  • Голубе Мій, Я не для того дав тобі крила, щоб ти носив їх на плечах, а для того, щоб вони тебе підносили до Неба!

Так само й субота дана для того, щоб ми підносились до Престолу Бога, а не носили її як тягар.

Взагалі, якщо і є щось дуже важливе для людей 21-го століття, то це субота. Суспільство, яке страждає від стресів, хвороб серця та хронічної перевтоми, потребує зцілення. Бог пропонує вихід із нескінченних проблем сучасного життя. Він дає можливість зробити зупинку в суботній день, щоб «зарядити розряджені батареї» нашого єства і переглянути свої життєві цінності. Субота нагадує нам про те, що прийшов час відпочити від суєти й шуму цього світу та прийти в присутність Того, Хто створив нас і знає наші потреби.

Нам необхідно усвідомлювати межі своїх можливостей. А регулярно зупиняючись для відпочинку, ми дозволяємо Богу відновлювати тіло й  духовний стан, щоб бути готовими для виконання Його волі.

Якось Ісус навів приклад про чоловіка, який роками накопичував майно, але через передчасну смерть не міг насолодитися своїми розкошами: «І Він розповів їм притчу, говорячи: В одного багача гойно нива вродила була. І міркував він про себе й казав: Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх? І сказав: Оце я зроблю, порозвалюю клуні свої, і просторніші поставлю, і позбираю туди пашню свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися! Бог же до нього прорік: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?… (Луки 12:16-20).

І в кінці притчі Ісус зробив підсумок: «Так буває із тим, хто багатіє для себе, але не багатіє для Бога» (Луки 12:21).

Хіба той чоловік робив щось погане? Хіба це гріх, щоб тяжко працювати, аби забезпечувати сім’ю? Ні. Але проблема в тому, що він зосередився лише на матеріальному й забув про Бога. Саме тому всі його маєтки, набуті важкою працею, не принесли жодної користі. Більше того, Ісус заохочує нас зупинятись і думати про вічне: «Не працюйте для поживи, що гине, але для поживи, що залишається на вічне життя, яку дасть вам Син Людський; бо Його призначив Бог Отець! (Йоан. 6:27).

Отже, ми повинні працювати, щоб жити, а не жити, щоб працювати.

Ви помітили, що навіть в церквах, священики й проповідники говорять лише про працю. Я жодного разу не чув проповідь про відпочинок. Звичайно, що працювати потрібно, але потрібно вчитись гарно відпочивати й розслаблятись. І ніхто, крім Бога, цьому не хоче вчити.

Ось лише два біблійних тексти:

1 – «Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої» (Йоан. 4:6).

2 – «І сказав Він до них: Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте. Бо багато народу приходило та відбувало, аж навіть не мали коли й поживитись» (Марк. 6:31).

Бачимо, що Ісус не лише Сам відпочивав, але й навчав апостолів, щоб приділяли час для відпочинку. Отже, незалежно від того, наскільки ми молоді й сильні, нашому тілу необхідний відпочинок, бо рано чи пізно зловживання своїм організмом дасть про себе знати. Питання в тому, чи дійсно після цих слів ми будемо шанувати своє здоров’я?

А головне, що нам потрібно зробити після цих роздумів, це зупинитись.

 «Спочиньте і знайте, що Я Бог» (Пс. 45:11).

У Біблії міститься ще одна мудра порада: «Краща повна долоня спокою за повні дві жмені труду та за ловлення вітру!» (Еккл. 4:6). З цього вірша видно, наскільки важлива поміркованість. Ми не можемо дозволити роботі цілком поглинути нас. Потрібно дбати про своє емоційне та фізичне здоров’я, знаходити час для відпочинку і вміти насолоджуватись плодами власної праці.

В одній історії розповідається, як два лісоруби працювали у лісі. Їхні дерева мали дуже грубі стовбури. Один рубав своє дерево  наполегливо і зупинявся лише на хвилинку, щоб перепочити. А другий щогодини робив собі тривалу перерву. І хоча дерева були однаковими,  перший за цілий день зробив лише половину справи, але так стомився, що не міг вже підняти сокиру. А другий, таки зрубав своє дерево.

Перший лісоруб не повірив своїм очам і сказав:

– Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав, але як тобі вдалося так швидко скінчити?

Другий, усміхаючись відповів:

  • Ти бачив, що я кожну годину робив собі перерву. Проте ти не помітив, що перепочинок я використовував для того, аби підгострити сокиру.

Наші душі також подібні на гостру сокиру, і щоб вони не затупились, потрібно зупинятись, переривати роботу і «гострити» їх. Зупинятись в суботу, щоб побути ближче з Богом; зупинятись, щоб послухати музику, влаштувати собі прогулянку, допомогти тим, хто має потребу; не соромлячись обняти й поцілувати тих, хто тобі дорогий.

Ключове слово наших роздумів «зупинятись», бо ми не вміємо цього робити, але просто вимушені навчитись. І якщо матимемо помірковане ставлення до роботи, відпочинку й сімейних справ, то відчуємо велику радість.

Ісус прямо сказав, що ми схильні надмірно тривожитися про матеріальне, тому заохочував Своїх учнів словами: «І не шукайте, що будете їсти й пити, і не журіться. Цього всього прагнуть народи світу; ваш же Отець знає, що цього ви потребуєте. Але шукайте Царства Його, а це вам додасться» (Лук. 12:29-31).

 

Андрій БІЛИК

РАДІАЦІЯ ГРІХА (26 квітня – день аварії на чорнобильській АЕС)

Автор SDA.if.ua. Категорія Теми до визначних дат

logo                                                                   Мертвим і живим побратимам-

                                                                   пожежникам, які проводили    

                                                                   дезактивацію четвертого блоку

                                                                                              на ЧАЕС – присвячується

РАДІАЦІЯ  ГРІХА

Ті, хто читає Біблію, знають, що прихід Спасителя уже близько: пророцтва й ознаки про це говорять чітко. Повені, землетруси й глобальні катастрофи постійно нагадують про це. Ось і зараз, коли увесь світ тремтить від страху, щоб не вибухнув реактор на «Фукусімі-1», згадуємо  про подію, яка відбулась 25 років тому і  також є певною ознакою останніх часів.

26 квітня 1986 року в Чорнобилі сталася найжахливіша в історії нашої планети катастрофа на атомній електростанції. На момент аварії в четвертому реакторі містилося двісті тон урану, але ніхто не знає скільки пального було викинуто в навколишнє середовище. В дослідженнях багатьох учених ця аварія порівнюється із вибухом атомних бомб, що були скинуті американським пілотом  на японські міста Хіросіму і Нагасакі в 1945 році. Більше того – учені стверджують, що викид радіації в Чорнобилі  відповідав щонайменше вибухові сотні атомних бомб. Не дивно, що підвищений рівень радіації був зафіксований далеко від України,  внаслідок чого в деяких районах Німеччини овочі залишили гнити на полях, а в Скандинавії 70 відсотків м’яса північних оленів було визнано непридатними для споживання, бо тварини паслися на забруднених радіоактивними елементами лишайниках.

Зрештою, ця найбільша техногенна катастрофа в історії нашої планети  не тільки тоді, в 1986 році, змінила життя мільйонів людей, але й зараз впливає на кожного з нас. Можливо хтось вважає, що аварія на Чорнобильській атомній станції його особисто не стосується, бо  сталася вона давно, та й Чорнобиль далеко,  але не потрібно забувати, що мільярди доларів, які держава  щомісяця витрачає на цю програму, беруться з державного бюджету, тобто з кишені кожного з нас. Зубожілі, хворі, з ослабленим імунітетом, але ми ще живемо, поступово забуваючи, що наслідки  аварії могли бути  ще страшнішими, якби не героїчні вчинки людей, які того трагічного суботнього ранку гасили пожежу на зруйнованому реакторі. Двадцять вісім чоловік стали тоді першими. За кілька годин всі вони були уражені променевою хворобою, і більшість з них від цієї ж хвороби померли пізніше. А загалом ліквідаторів аварії було біля 600 тисяч. Згодом вони  закрили пошкоджений реактор сталево-бетонним саркофагом заввишки з десятиповерховий будинок і завтовшки два метри. Завдяки цьому вдалося відвернути ще більшу біду, яка могла спіткати Європу.

В буквальному перекладі саркофаг означає «пожирач м’яса». Спочатку так називали вапняк особливої породи, який знищував тіла мертвих. Ще Пліній писав, що саркофаг (тобто вапняк), добували поблизу Ассоса в Тріаді й використовували для домовин у тих випадках, коли трупи людей не підлягали спаленню. Він мав властивість протягом 40 днів знищувати без залишку похоронене в ньому тіло мерця; за 40 днів щезали навіть кості, залишалися тільки зуби. На щось подібне сподівалися і ліквідатори аварії на ЧАЕС, але радіація — не матеріальна річ, її розпад не стримаєш ніякими будівлями. Саркофаг стримує її тільки частково.

І ось сьогодні, через 25 років після того фатального вибуху, я хочу поділитися з вами своїми роздумами. Пригадую, коли мене раптово викликали у військкомат і сказали, що Міністерство Внутрішніх Справ формує окремий батальйон, який після трьохденної підготовки виїде на дезактивацію четвертого блоку, і що я зарахований до його складу, я був дуже здивований, адже моя військова спеціальність не відповідала жодній з пожежних. Однак мене запевнили, що, маючи відповідні знання,  за три дні я зможу легко всього  навчитись, і я з цим аргументом погодився. Хтось мусить заглянути у вічі небезпеки, і чому цією людиною маю бути не я – подумав тоді, адже  давня приказка говорить: «Життя – це не клумба троянд». Християнин не повинен очікувати, що його земна мандрівка буде легкою. Від небезпек, клопотів і труднощів, якими сповнене наше життя, ми звільнимося лише тоді, коли досягнемо неба. Так міркуючи, я спробував подумки поставити себе на місце тієї людини, яка втратила в Чорнобилі усе: і здоров’я, і майно. Мав же я хоч чимось допомогти цій людині…

Страху спочатку не було, але коли наш батальйон (а везли нас в автобусах) проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу,  настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть, і це спочатку непокоїло. Наш батальйон був розташований у тридцятикілометровій зоні.  Жили ми в полі у наметах. До Чорнобиля кожну групу привозили мікроавтобусом, там ми пересідали на пожежну машину, яка заїжджала на територію станції. Швиденько сховавшись в укриття під машинним залом третього блоку, чекали наказу для проведення дезактивації. Інколи доводилось чекати по декілька годин. І ось, коли по рації давали наказ,  все відбувалось миттєво. Пригадую, коли нашій групі дали завдання збивати радіацію з насосної станції,  яка стояла біля  четвертого блоку і подавала нагору стрічковим транспортером  бетонний розчин, ми бігли, вмикали ствол і просто мили те, що зовні було чистим, поливали під тиском повітря. Розумом усвідомлювали, що навколо смерть, але ж її не видно,  лише стрілки приладів свідчили про це.

Page 1

 Цікаво, що тільки тоді я по-справжньому зрозумів біблійний вірш,  записаний в посланні апостола Павла: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних» (Ефес. 2:1,2).

Ось цього «князя», що панує в повітрі, як і радіації, ми не бачимо, але знаємо, що він усюди.

Кожному з нас відводилось для виконання завдання лише три хвилини, але до цих трьох хвилин ми довго готувались і коштували вони нам дуже дорого. Я зауважив, що спільне небезпечне завдання  об’єднує людей; мобілізується воля, реакція стає гострою, усі земні проблеми – другорядними і смішними. Головне збити рівень радіації, щоб люди після нас могли працювати. В такій ситуації одразу стає зрозуміло, чому Господь допускає в нашому житті випробування, щоб ми навчилися розділяли головне і другорядне.

Спецформу  і взуття на ці три хвилини видавали для кожного пожежника новенькі й одноразові, так що мільйони рублів витрачалися лише на одяг. Крім цього в розташуванні частини кожен з нас мав піжаму і легке взуття. Біля наметів стояли ящики з мінеральною водою, а ось спиртного ніхто навіть не бачив, так що розмови про пиятику в зоні безпідставні. Навіть коли вже пізніше ми приїжджали на обстеження і лікування в Київський інститут радіаційної медицини, де ще застали декого з перших пожежників, нам також не давали ні вина, ні міцніших напоїв – усе  це  вигадки. Чим небезпечніше й відповідальніше завдання, тим чистішим повинен бути розум.

Так, чорнобильська трагедія спотворила життя сотень тисяч людей, оповивши їх темною хмарою страху, розпачу та непевності, але ми завжди отримуємо силу перемагати проблеми завдяки  жертві Ісуса Христа на Голгофі. І основою нашої перемоги є віра, адже написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемоглавіра наша» (1Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам дивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; бачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас, ставши переможцем, був біля Нього. Віра дивиться поверх труднощів і вчить нас міцно триматися за руку Христа. Якщо ми пам’ятаємо, що Ісус веде до перемоги, то усякий страх зникає.

Page 2

Ті, хто пройшов через пекло Чорнобиля, зрозуміли ненадійність матеріальних цінностей. У Чорнобилі кожна команда формувалась з солдат різних взводів батальйону (тільки в штабі знали хто і коли виїжджає), а побачити і познайомитись з членом групи ми могли безпосередньо біля машини, перед  виїздом. Це я веду до того, що під час біди і реальної загрози смерті, людські взаємовідносини стають тіснішими. Чужі люди одразу стають дуже близькими. Коли команда знайшовши місце, де менша радіація рахує секунди, щоб підмінити офіцера чи солдата, який перебуває біля зруйнованого реактора, то хочеться бігти швидше; щось тягне туди, і це «щось» називається турботою про ближнього твого, який ще вчора був тобі чужий…

Багатьох  зараз лякають слова «кінець світу», «армагедон», і не всі розуміють, що від судного дня нас не зможуть врятувати ні гроші, ні влада, ні підземні бункери, ні пошуки життя на інших планетах, а врятує лише духовність. Одразу після аварії я на власні очі бачив навколо Чорнобиля сотні  гарних машин, дач і будинків, які вже нікому не були потрібні, а приносили тільки смерть, бо були заражені. Там наочно відкрилася книга Об’явлення.

Цікаво, що батальйон ліквідаторів і Церква мають багато спільного. Скажімо, в церкві яку б посаду ти не займав,  все одно несеш вістку Євангелія до людей. Так само в батальйоні: ти офіцер, чи сержант, все одно  виїжджаєш на завдання і працюєш з усіма.

Євангелізація і дезактивація не лише подібні слова:  і перше, і друге очищає планету від бруду. Різниця лише в тому, що перша – від духовної радіації, а друга – від фізичної, щоб продовжити людству життя.

Чого ще навчив мене Чорнобиль? Навчив цінувати дружбу і взаємодопомогу; берегти і любити нашу планету, як з’ясувалося, зовсім невеличку і здавалося б, беззахисну перед людиною. Навчив цінувати життя.

Після Чорнобиля я втратив багатьох справжніх друзів, але що найстрашніше, – не всі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді, за дуже короткий час у моєму розумі відбулась переоцінка цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі  лукавство і пиху – у будь-яких проявах, і досі молюся за це.

Наостанок хочу розповісти повчальну історію. 21 травня  1946 року в південних водах Тихого океану, біля атолу Бікіні, у місті Лос-Адамос, один молодий  науковець проводив підготовку до випробування атомної бомби. Неодноразово проведені ним раніше подібні досліди закінчувались успішно. Для того, щоб визначити, яку кількість урану-235 використовувати для ланцюгової реакції ( учені називають його критичною масою), потрібно було звести разом дві півсфери з урану, а потім, як тільки маса стане критичною, розвести півсфери за допомогою гвинтового маніпулятора і тим самим плавно зупинити ланцюгову реакцію. Але в той день, коли учений довів масу до критичної, гвинтовий маніпулятор вийшов з ладу. Півсфери з урану надто близько підійшли одна до одної. Кімната раптово наповнилась  осліплюючим димом. Молодий вчений, замість того, щоб сховатись і тим самим врятувати своє життя, роз’єднав півсфери урану руками, розвів їх в сторони й зупинив ланцюгову реакцію!

Діючи швидко і сміливо, не думаючи про себе, він врятував життя своїм співробітникам, які були в кімнаті. І хоч сам отримав смертельну дозу радіації, але зберіг самовладання. Наказавши колегам залишатись на  місцях,  він накреслив на дошці точну схему їх розташування в момент аварії, щоб лікарі могли визначити ступінь опромінення, яку отримав кожний з них.

Пізніше, коли молодий вчений  разом з товаришем, що отримав меншу дозу опромінення, стояв на обочині дороги, чекаючи на машину, щоб їхати в госпіталь, він сказав: «У вас все буде добре, а от  у мене немає жодного шансу». На жаль, він не помилився. Через дев’ять днів після  агонії Луіс Слотін (так звали молодого вченого) помер…

І ось, згадуючи події далекого 86-го, я подумав, що, коли виникає загроза радіоактивного опромінення, людина може допомоги лише своєму ближньому. Але є Той, Хто свідомо віддав найдорожче, що у Нього було, щоб врятувати усіх: «Тому що Бог так полюбив світ, що дав [свого] єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у нього, не загинув, але мав вічне життя» (Йоан. 3:16).

Дві тисячі років тому Син Бога Живого ступив на Голгофі в самісінький епіцентр радіації гріха і тим самим свідомо прирік себе на смерть.  Той, Хто  створив атом, дозволив прибити себе до хреста в самому епіцентрі гріха і дозволив нечестивцям здійснити жорстокий задум. Зупинивши ланцюгову реакцію, Він зруйнував силу гріха.

На жаль, влучними виявились глузливі слова книжників, які спостерігали за тим, як помирав наш Спаситель: «Інших врятував, а себе самого не може врятувати» (Матв. 27:42). Але для того, щоб зупинити «ланцюгову реакцію» гріха, щоб відвернути «радіоактивні опади», Він повинен був віддати Своє життя. Він не міг врятувати одночасно й Себе, й інших; Він наче говорив кожній людині: «У тебе все буде добре, а от у  Мене немає жодного шансу». Завдяки цій жертві Він дав кожному з нас можливість перемогти своє «я».

Невдовзі усі, хто умів слухати і бути послушним; хто дійшов до кінця і став переможцем власного «я», звільняться від усяких нещасть і житимуть вічно.

page3

Андрій БІЛИК

Член Національної спілки журналістів України

Член Спілки християнських письменників України

Розділ з книги «Роздуми про духовне життя» (Книга 2).

Тернопіль. «Навчальна книга – Богдан». 2012 р.

ОБРАЗА І ЗДОРОВЯ

Автор SDA.if.ua. Категорія Відділ здоров"я

ОБРАЗА І ЗДОРОВЯ.

Серце радісне

Всі негативні емоції, які людина відчуває тривало ображаючись, негативно впливають на здоров’я. З часом це може призвести до депресивного стану. Так, Всесвітня організація охорони здоров’я виявила міцні зв’язки між депресією та іншими неінфекційними розладами і захворюваннями. За даними медичних досліджень депресія підвищує ризик розвитку діабету, хвороб серця та багатьох інших захворювань, які ще називають психосоматичними.  Часто ми не звертаємо увагу, на те, як наш повсякденний вибір може вплинути на наше здоров’я в майбутньому.  Надіємося, що наступна притча про образу, допоможе вам задуматися над тим, які наслідки для здоров’я несе затаєна образа і негативне відношення до життя в цілому.

Притча про образу.

Образа – це маленька тваринка, на вигляд зовсім нешкідлива. При правильному поводженні ніякої шкоди не приносить. Якщо не намагатися її одомашнити, образа прекрасно живе на волі і нікого не чіпає.

ЗВІРЯТКО

Але всі спроби заволодіти нею закінчуються плачевно … Звірятко це маленьке і спритне, може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це одразу відчуває. І їй стає прикро.

Звірятко починає кричати людині:«Я ненавмисно попалося! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Відпусти! »

Але люди давно розучилися розуміти мову тварин. Є такі, які відразу відпускають образу, адже поки вона маленька, то це найкращий спосіб розпрощатися з нею.

Але є такі, які ні за що не хочуть її відпускати. Вони відразу називають її своєю і носяться з нею, як з «писаною торбою». Постійно думають про неї, зрощують, піклуються … А «звіряткові» все одно не подобається в людині.

Воно крутиться, шукає вихід, але так як у нього зір поганий, то  сам вихід знайти не може. Таке ось недолуге звірятко. Та й людина теж … стиснулась вся, і ні за що не випускає образу.

А звірятко-то голодне, їсти хочеться – от і починає потихеньку їсти, що знайде. І людина відчуває це. То там заболить, то тут … Але не випускає людина з себе образу. Тому що звикла до неї. А вона їсть і росте … Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і гризе. Так і кажуть: «Образа гризе».

І врешті-решт приростає до чого-небудь в тілі людини і проти своєї волі стає його частиною. Слабшає людина, хворіти починає, а образа всередині продовжує зростати … І невтямки людині, що тільки й треба – взяти і відпустити образу! І їй без людини краще, і людині без неї легше живеться …

Мораль: Образа – це стан душі. По суті, ми самі приймаємо рішення приймати образу в своє серце і страждати, чи відразу відпустити. Тож коли в черговий раз ви захочете образитися, подумайте чи вартує це вашого здоров’я? Відпустіть образу, нехай собі біжить!

Не сумуйте

Радійте життю, прощайте образи і бережіть своє здоров’я – безцінний Божий дар.

Юлія Васильчук

Фестиваль сім’ї

Автор SDA.if.ua. Категорія Новини

4 червня 2017р. в парку ім.Т.Шевченка проходитиме “Фестиваль сім’ї”. Цікаво про стосунки та сімейні цінності. Веселі конкурси і розваги. Святковий музичний концерт та багато позитивних емоцій і вражень!

Family_festival

Виїзд в дитячий притулок “Рідна оселя”

Автор SDA.if.ua. Категорія Дитяче служіння, Клуб слідопитів, Новини

28 травня відбувся виїзд в дитячий притулок “Рідна оселя” в м.Тлумач. Для дітей була приготована цікава програма, різноманітні ігри, країна здоров’я, ляльковий театр, захоплюючі майстеркласи, а найголовніше – тепле спілкування, якого вони так потребують. Дякуємо всім, хто прийняв участь

Місійний вихід слідопитського клубу “Урім”

Автор SDA.if.ua. Категорія Клуб слідопитів

Чисте місто – чисте серце

Автор SDA.if.ua. Категорія Новини

Прибирання території по вул. Микитинецькій по програмі “Чисте місто – чисте серце” – Церква Адвентистів Сьомого Дня в м. Івано-Франківськ. 30 березня 2017 року

Новини по дням

Червень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Контакти

вул.Івасюка, 76
м.Івано-Франківськ
76000

Написати лист